Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі
- Автор: неизвестен Автор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 966-03-2737-4
- Жанр: Мифы. Легенды. Эпос
Электронная книга - «Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі». Краткое содержание книги:
– Іди, сину, — відповів старий.
Найменший узяв палицю, торбу з хлібом і — гайда в дорогу. Блукав, скільки блукав, аж здибався якось на роздоріжжі з бородатим чоловіком.
— Куди ти йдеш, леґінику?
— Шукаю роботу…
— А читати і писати вмієш?.
— Не вмію, чоловіче, — схитрував наймолодший, бо читав дуже добре і писав файно.
— Такий наймит мені вже потрібний…
— А яка робота?
— Будеш стирати порохи з книжок.
Хлопець покликав батька. Той згодився, щоб син служив рік. Але коли вертався додому, з одної хати вийшла стара жінка і спитала:
— Ти віддав свого хлопця до бородатого на службу?
— Віддав, а що?
— Аби-сь знав, що то є чарівник. Як будеш забирати сина через рік, то перед тим зайди до мене.
— Дякую тобі, добра жінко.
Хлопець тяжко не робив, лише витирав порох із книжок. Та коли чорнокнижника не було вдома, читав його книжки і навчався чарів.
А як минув рік, батько пішов за сином. Дорогою зайшов до доброї жінки, й вона йому сказала:
— Коли станеш перед бородатим, він випустить три однакові коні та й скаже, аби-сь з-між них знайшов свого сина. Середній кінь і буде твоїм сином.
Чоловік прийшов до чорнокнижника:
— Хочу забрати свого сина.
Бородатий вивів на подвір'я три коні й сказав:
— Між ними є твій син, мусиш його впізнати…
— Та як упізнати, коли вони подібні, як викапані?
— Якщо не впізнаєш, то він буде в мене ще три роки.
— Бідна моя голова — що маю робити? — забідкався чоловік. Але одразу підійшов до середнього коня: — Ади, це мій син…
Чорнокнижник аж поблід від злості, та не сказав ні слова. Чоловік забрав сина, і прийшли додому. Там була крайня бідність: ні худобини, ні курки коло хати. Стайня геть завалилася, а курник вітер перевернув. Уздрівши вдома таку крайність, найменший син сказав:
— Неню, я умію перекидатися у все, в що захочете… А найліпше в коня. Ходім до великого міста, де є великі дідичі з великими грішми. Мусимо там добре заробити.
— Ходім, сину, — погодився батько.
Вирушили до самої столиці. Син став і сказав:
— Я зараз перекинуся на білого коня. А ви, неньку, сядьте у сідло і проїдьте попри вікон цісаря. Як він схоче купити коня, то правте за мене торбу золотих. Але коли будете мене відпускати, не забудьте здоймити вуздечку. Скажіть, що золота. А як мене продасте, то зачекайте на цім місці.
— Добре, сину, зроблю так, як кажеш.
Син обернувся на коня — білого як сніг. Так виблискував, ніби він був накритий зірками. Чоловік сів на коня і подався вулицями міста. Проїхав попри цісарський палац. Цісар сидів у вікні й дивився на свій люд. Раптом уздрів чарівного коня, що аж виблискував на сонці, й гукнув на свою варту:
— Ану, жовніри, запитайте того чоловіка, куди їде на коні.
Варта зупинила чоловіка:
— Вельможний цісар хочуть знати, куди їдеш на коні.
— Куди? їду на ярмарок продавати коника.
Жовніри сказали вельможному цісареві. Того гейби стала пропасниця трясти.
— Ведіть сюди гуцула!
Привели верхівця, і цісар спитав:
— Що хочеш за коня?
— Торбу золотих, — відповів чоловік.
Цісар наказав, аби йому дали торбу грошей, а коня вели до стайні. Гуцул зняв вуздечку і запхав у пазуху.
— Нащо береш вуздечку? — спитав цісар.
— Дома росте лошачок, а вуздечка у мене одна, та ще й золота.
Чоловік узяв торбу золотих і пішов на те місце, куди мав вернутися наймолодший син. Довго не чекав, і хлопець прийшов. Вони накупили всілякого добра й рушили додому.
А коли збідніли, то знову пішли обдурювати цісаря. Та й чому б його не обдурювати? На те він і цісар!
Два брати
Були собі два брати: один був дуже багатий, а другий — бідний. Та ще було так: що багатий та на багатій оженився, то ще й дужче став багатий, а бідному пришилось на бідній женитися, то ще й дужче став бідний. У багатого що день Божий музики грають та веселяться, а в бідного і світла немає в каганці. У багатого ж та тільки одним один син, а в бідного аж четверо, та всіх же то треба нагодувати та напоїть… У багатого і наймити, і наймички — усіх хлібом годує, а бідного брата і молотить до себе не пуска.
Сидить раз бідний брат зі своєю жінкою, радяться, де б його хліба заробить собі. От жінка і каже йому:
— Що ж, чоловіче, у тебе брат багатий; піди до нього та попроси хоч помолотить, бо вже ось доїдаємо останній хліб.
— Ну то що ж, піду.
Приходить до воріт, а брат надворі був; як побачив, що він йде, то зараз до нього і біжить.
— Чого ти, — каже, — йдеш до мене? Хіба хочеш, щоб з мене люди сміялися, як з тебе?