Заповіти
- Автор: Этвуд Маргарет
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7667-3
- Переводчик: Елена Оксенич
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Заповіти». Краткое содержание книги:
Вони завжди ходили по двоє, мали білі перлові намиста й багато усміхалися, але нещиро. Пропонували Мелані свої брошурки, які рясніли зображеннями охайних вулиць, щасливих дітей, світанків і назвами, що мали заманювати до Гілеаду: «Пропащий? Бог може тебе простити!», «Бездомний? У Гілеаді на тебе чекає дім».
Принаймні одна брошурка завжди була присвячена Крихітці Ніколь. «Поверніть Крихітку Ніколь!», «Місце Крихітки Ніколь у Гілеаді!». Нам у школі показували документальне кіно про Крихітку Ніколь: її мати-Служниця вивезла дитину з Гілеаду.
Батько Крихітки Ніколь був дуже високопоставлений супербридкий гілеадський Командор, тож галас піднявся неабиякий. Гілеад зажадав повернення дитини для возз’єднання із законними батьками. Канада тягла час, а тоді здалася і заявила, що зробить для цього усе можливе, але тоді Крихітка Ніколь уже зникла, її так і не знайшли.
Тепер Крихітка Ніколь була рекламною дитиною Гілеаду — на кожній брошурці Перлових Дів було одне й те саме її фото. З вигляду проста дитина, нічого особливого, але, як нам розповідали, в Гілеаді вона була практично святою. Для нас вона теж стала культовою постаттю: щоразу, як у Канаді проходили протести проти Гілеаду, в них обов’язково виринало її фото та слогани на зразок «КРИХІТКА НІКОЛЬ — СИМВОЛ СВОБОДИ!» або «КРИХІТКА НІКОЛЬ ТОРУЄ ШЛЯХ!». «Наче немовля взагалі може торувати хоч щось», — думала собі я.
Я її не любила, бо якось мала писати про неї роботу. Отримала трійку, бо написала, що обидві сторони перекидаються нею, мов м’ячем, і для більшості було б найкраще просто її віддати. Вчителька сказала, що я бездушна і мушу навчитися поважати почуття й права інших людей, а я сказала, що в Гілеаді теж живуть люди, то чи не маємо ми поважати також і їхні права та почуття? Вона розлютилася, сказала, що мені час подорослішати, і, ясна річ, була права: я навмисно її бісила. Але я справді злилася через ту трійку.
Щоразу, як приходили Перлові Діви, Мелані брала в них брошурки й обіцяла виставити біля каси. Іноді вона навіть повертала їм старі — вони збирали залишки для місій в інших країнах.
— Для чого ти це робиш? — спитала я, коли мені було чотирнадцять і я не на жарт зацікавилася політикою. — Ніл каже, що ми атеїсти, а ти їх тільки заохочуєш.
У школі в нас було три модулі по Гілеаду. Це було жахливе, жахливе місце, де жінки не мали роботи, не могли водити авто і де Служниці мусили вагітніти, мов корови, тільки от умови життя у корів були кращі. Як люди можуть підтримувати Гілеад і при тому не бути чудовиськами? Особливо люди жіночої статі.
— Чому ти не скажеш їм, що вони погані?
— Немає сенсу з ними сперечатися, — відповіла Мелані. — Вони фанатички.
— Тоді я скажу.
Я тоді вважала, ніби знаю, що з людьми не так, особливо з дорослими. Думала, що можу їх виправити. Перлові Діви були старші за мене, не діти вже — як вони могли вірити у все це лайно?
— Ні, — різко сказала Мелані. — Тримайся подалі. Не хочу, щоб ти з ними говорила.
— Чому? Я можу пояснити…
— Вони намагаються обманом заманити дівчат твого віку із собою до Гілеаду. Кажуть, що Перлові Діви допомагають жінкам та дівчатам. Звертатимуться до твого ідеалізму.
— Я на таке ніколи не повелася б! — обурено мовила я. — Мій довбаний мозок іще працює!
Зазвичай я не лаялася в присутності Мелані й Ніла, але іноді слова самі вилітали з рота.
— Стеж за словами, — зауважила Мелані. — Вони створюють погане враження.
— Вибач. Але я не така.
— Авжеж, не така, — погодилася вона. — Та просто облиш їх. Якщо я братиму брошури, вони підуть.
— Хоч перли у них справжні?
— Підробка, — сказала Мелані. — У них усе підробне.
Попри все те, що вона для мене робила, Мелані мала чужий запах. Вона пахла як квіткове мило для гостей у будинку, де я хіба що гостювала. Тобто для мене вона не пахла матір’ю.
Коли я була менша, однією з моїх улюблених у шкільній бібліотеці була книжка про чоловіка, який жив зі зграєю вовків. Він не міг приймати ванну, бо запах зграї змився б і тоді вовки його прогнали б. Ми з Мелані радше потребували цього спільного запаху зграї, який маркував би нас як «нас», як спільноту. Але цього не було — обійматися нам не подобалось.
А ще Ніл із Мелані були мало схожі на батьків знайомих мені дітлахів. Були зі мною надто обережні, наче я могла розбитися. Ніби доглядали чужу призову кицьку: свою власну не вважаєш чимось особливим, поводишся з нею звичайно, а от чужа — то інша річ, бо, якщо ту кицьку загубиш, почуватимешся винним зовсім по-іншому.