Заповіти

Кілька «друзів із домашніх завдань» проспівали мені за обідом «З днем народження». Інші поплескали.

Тоді прийшла пообідня пора. Повітря було важке, навіть годинник уповільнив хід. Я сиділа на французькій, де ми мали читати сторінку з роману Колетт «Міцу» — про зірку мюзик-холу, яка ховала у шафі пару чоловіків. На додачу до вправляння у французькій це мало дати нам уявлення про те, як жахливо велося колись жінкам, тільки от життя Міцу мені жахливим не здавалося. Ховати у шафі вродливого чоловіка — якби ж я так могла! Та навіть якби я мала такого знайомця, куди мені його запхати? Не у свою ж кімнату — Мелані його одразу знайде, та й однаково доведеться його годувати. Я замислилася: що я могла б йому носити так, аби Мелані не помітила? Крекери із сиром? Секс взагалі не розглядається — надто ризиковано було б узагалі випускати його з шафи, а для мене в ній місця б не вистачило… Я часто у школі так замріювалася — це допомагало згаяти час.

І все одно залишалася справжня проблема. Я ніколи ні з ким не зустрічалася, бо ніколи не зустрічала нікого, з ким хотіла б піти на побачення. Цього ніяк не могло статися. Хлопці зі школи Вайл навіть не розглядалися: я ходила з ними до молодшої школи, бачила, як вони длубалися в носі, а деякі ще й пудили у штани. Яка може бути романтика з такими спогадами?

Я на той час уже спохмурніла — так на мене впливали дні народження. Очікуєш чарівного перетворення, а нічого не відбувається. Щоби не заснути, я висмикувала волосся за правим вухом, по дві-три волосинки за раз. Знала, що як надто часто смикатиму в одному місці, то може утворитися лисина, але ця звичка з’явилася в мене всього лиш пару тижнів тому.

Нарешті прийшов час, коли можна було їхати додому. Я пройшлася полірованим коридором до дверей школи, вийшла. Надворі була легка мжичка. Плаща я не мала. Оглянула вулицю — автівки Мелані не видно.

Раптом поряд з’явилася Ада у своїй шкірянці.

— Ходімо. Пішли до машини, — мовила вона.

— Що? — здивувалася я. — Чому?

— Ідеться про Ніла й Мелані.

Я зазирнула їй в обличчя і побачила: сталося щось дуже погане. Якби я була старша, то спитала б на місці, але я мовчала, бо хотіла відкласти мить знання. У книжках я натрапляла на вислів «безіменний жах». Раніше для мене то були просто слова, але тепер я почувалася саме так.

Коли ми сіли до автівки і вона рушила, я спитала:

— У когось із них серцевий напад?

Більше нічого мені на думку не спало.

— Ні, — відповіла Ада. — Слухай уважно і не дурій. Повертатися додому тобі не можна.

Жахливе відчуття в шлунку зростало.

— Що таке? Пожежа?

— Вибух, — сказала вона. — Бомба в автівці. Біля «Вбраннєвого хорта».

— Чорт. Крамницю зруйновано?

Спочатку грабіж, тепер оце.

— То була автівка Мелані. Вони з Нілом були всередині.

Я хвилину сиділа мовчки. Не могла скласти все докупи. Який маніяк захоче вбивати Ніла з Мелані? Вони були такі звичайні.

— То вони мертві? — нарешті мовила я.