Заповіти
- Автор: Этвуд Маргарет
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7667-3
- Переводчик: Елена Оксенич
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Заповіти». Краткое содержание книги:
О, а ще — кого забрати із собою. Я вже склала список.
Я чудово розумію, що ти мусиш засуджувати мене, читачко моя. У цьому випадку моя репутація випередила мене, і ти вже розшифрувала, хто я чи ким була.
Нині, у мій час, я легенда, жива, але більше ніж жива, мертва, але більше ніж мертва. Я голова у рамці, що красується на стінах класних кімнат для дівчат, яких піднесли настільки, що дозволили їм мати класні кімнати; голова із суворою усмішкою, з мовчазним докором. Я бабай, яким Марфи лякають маленьких дітей («Якщо не будеш чемний, Тітка Лідія прийде і забере тебе!»). Також я взірець досконалої моралі, який годиться наслідувати («Чого б від тебе чекала Тітка Лідія?»), суддя й арбітр туманної уявної інквізиції («Що на це сказала б Тітка Лідія?»).
Я роздулася від влади — це правда, але й стала через неї туманністю — безформною, мінливою. Я усюди й ніде, я відкидаю тривожну тінь навіть в уяві Командорів. Як мені повернути собі себе? Як зменшитися до нормального розміру, розміру звичайної жінки?
Але, можливо, вже надто пізно. Ти робиш перший крок, щоб урятуватися від наслідків, тоді другий… У наш час є лише два напрямки — вгору або сторчголов униз.
Сьогодні перша повня після 21 березня. По всьому світу ріжуть та їдять ягнят, споживають яскраві великодні яйця, пов’язані з неолітичними богинями плодючості, яких усі вирішили забути.
Тут, в Ардуа-холі, м’яса ягнят не вживають, але яйця залишили. Я даю особливий дозвіл їх пофарбувати в ніжно-рожевий та ніжно-блакитний кольори. Ти не уявляєш, як це тішить Тіток та Претенденток, що збираються у Трапезній до вечері! Харчування в нас одноманітне, і будь-який відступ від звичного меню радо вітається, навіть якщо це всього лише варіації в кольорі.
Після того як внесли миски з яйцями пастельних кольорів і всі ними помилувалися, але до того, як почався наш скромний бенкет, я прочитала звичну молитву: «Благослови цю поживу нам на користь і вбережи нас на Шляху. Хай відкриє Господь», — а тоді особливу молитву весняного рівнодення:
Як рік розпускається навесні, нехай розкриються і наші серця. Благослови наших дочок, благослови наших Дружин, благослови Тіток та Претенденток, благослови наших Перлових Дів у їхніх місіях за кордоном; і нехай Милість Батьківська проллється на наших занепалих сестер-Служниць і спокутує їхні провини через пожертву тіл та їхню працю згідно з Його волею.
І благослови Крихітку Ніколь, викрадену підступною матір’ю-Служницею і сховану безбожниками у Канаді. Благослови всіх невинних, приречених зростати поміж грішників, що їх вона уособлює. Наші думки й молитви з ними повсякчас. Нехай Крихітка Ніколь повернеться до нас, молимо Милість Божу повернути її.
Per Ardua Cum Estrus, амінь.
Тішуся з того, що змогла укласти такий неоднозначний девіз. Ardua — це «негаразди» чи «жіноча репродуктивна праця»? Estrus — це про гормони чи про язичницькі весняні ритуали? Мешканки Ардуа-холу не знають і не хочуть цього знати. Вони повторюють потрібні слова в потрібному порядку, і це дає їм відчуття безпеки.
А ще Крихітка Ніколь. Поки я молилася за її повернення, всі погляди були прикуті до її портрета на стіні за моєю спиною. Така ця Крихітка Ніколь корисна: підганяє вірян, надихає на ненависть до наших ворогів, нагадує про можливість зради у самому Гілеаді та про хитрість і підступність Служниць, яким не можна довіряти. І на цьому її користь не закінчується: у моїх руках, хай лиш вона в них опиниться, на Крихітку Ніколь чекає блискуче майбутнє.
Ось про що я думала під час завершального гімну, який співало гармонійне тріо наших Претенденток. Їхні голоси були чисті й дзвінкі, решта слухали їх зосереджено та уважно. Що б ти там, читачко, не думала, у Гілеаді цінували красу. Чому б ми не мали її прагнути? Зрештою, ми були всього лише людьми.
Я говорю про нас у минулому часі.
Гімн співався на мелодію старого псалма, але слова були наші:
Які банальні, позбавлені чару слова! Мені можна так говорити, бо я сама їх написала. Але такі гімни й не мають бути поезією. Їхня мета — нагадати тим, хто їх співає, про високу ціну, яку доведеться заплатити, звернувши зі шляху. Ми тут, в Ардуа-холі, не пробачаємо одна одній помилок.