На скрижалях історії
- Автор: Олександр Вєтров
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7475-69-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «На скрижалях історії». Краткое содержание книги:
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.
— Дід мій, — переказувала мама, — оповідав, що діялося все це тоді, коли тут була гайдамаччина, гуртувалася в цих лісах.
XIII
Другого дня Іван уже гонить у поле вісім голів худоби. Батько, не спитавшись його, пообіцяв сусідам із вулиці, що син буде пасти їх корови.
Вигнала корову баба Оверчиха, у торбу йому наклала вареників, а баба Слободяничка пирогів. Дід Влас пообіцяв сплачувати по копійці в день за одну молоду телицю. Раненько погнав усю череду до Липника, так малі пастухи домовилися, щоб гуртуватися разом у степу. Тут уже знаходився Іванко. Він лопотить тихенько до пелехатого джмеля, який спокійно припочиває на будяковій квітці, освітленій першими променями сонця:
— Дивись який ледар, досі відсипається собі, я з дому вже пригнав своїх овечат, а він опочиває!
Іванко посміхнувся сам до себе, бо йому дома не дали доспати, збудили трохи раніше, як завжди. Іван поспівчував, бо це саме було й з ним. До них, чотирьох пастухів, долучився його найближчий товариш, з яким училися читати перші слова в «картопляній школі» серед бур'яну на городі.
Пастушки вже познайомилися з найвіддаленішими місцями прилеглого до Вербівки степу. Бавляться з вирізаними з дерева пістолетиками, луками, шаблями. Цього їх ніхто не вчив, а вони люблять. Козацький дух воїнів у генах — від дідів, від прапрадідів кров той дух перенесла.
Настала осінь. Ранки холодні. Хлопці на маківці Високої могили гріють біля вогнища босі ноги. Трави тамують ще соки й дим, що стелиться по землі й боязко-повільно сунеться в балку тай пропадає десь у степу. У повітрі — запах конаючого осіннього дня, перемішаний із запахом їдкого димища. Степ німіє. Уже не чути жайворонків, інколи пролітає журавлиний ключ.
Відколи хлопці пасуть біля Високої могили в них одна гадка: хто насипав оцю могилу та й ті дві інші, що поблизу, і хто лежить у них? Гірка доля дісталася цьому краю, уся його історія — це безупинна боротьба проти східних бусурманських сусідів-кочовиків.
Багато Іван про це чув від мами, але йому здається, що то нібито казка, яку розповідають, аби діти швидше засинали. Про те, хто нагорнув ці високі могили, старі люди кажуть, що насипали їх козаки, оборонці свого краю від ворогів. Тих, хто поліг у бою, ховали там і шапками зносили землю на кожну могилу. Стоять тепер вони по всій Україні наче згаслі вулкани. І чи радість чи журба, а вони зеленіють — родять козацьким нащадкам золотий хліб.
А що там насправді й хто їх нагромадив, для них малих так і залишається нерозгаданою таємницею рідного степу... А дід Андрій повідав Іванові:
— Ми ходимо по кістках своїх далеких предків. Ми хлібом святим живимося з їхніх могил. Сади й ліси виростали на давніх цвинтарях.
Осінню Іван піде до школи, либонь там про все дізнається. Після Покрови він уже ходить до двокласової земської школи, яку в селі відкрили ще в 1904 році на кошти Чигиринського повітового земства. Головний тут уже не піп, а Григорій Іванович Носевич завідуючий на утриманні земства.
Але й тут надії хлопця не збулися, позаяк у шкільній бібліотеці книжок з історії України немає. Якось випросив він у шкільного товариша з Лебедівки книжечку «Катерина». Ще ніколи не читав Т. Г. Шевченка. Ця поема так уразила його, що плакав, читаючи, а з ним і мама з сестрами. Що то значить рідна мова! Слово не сорочка, а душу гріє. Написано від щирого серця й люду все зрозуміло. Іван уже знає, що Т. Г. Шевченко написав «Кобзар», у якому багато віршів про гірку селянську долю, але цієї книжки ніде дістати.
XIV
Зимою в школі було не важко, але до іспитів не довчився, батько примусив його гонити пасти череду. Знов у степу все літо. Харчують по черзі господарки, яким він пасе худобу. Дають у торбину на весь день, хто що може. Толока перемістилася за село на яри. Там селяни баштан посадили лише на горі, на освітлених сонцем місцях, а випас відтепер у долині.
Пастушки пасуть свої корови між полукіпками в озимині. Іван свою череду там не може доглядіти, вреднючі корови шкодять полукіпки. Приберуть хліб, тоді й він буде там пасти, ще гляне з Високої могили на рідну сторону.
День надміру паркий. Суне над вербівським степом повільно, ліниво. Сонце припекло степ немилосердно, аж мінливо тремтять обрії. На всьому лежить тонкий шар задушливого пороху. Нарешті серпневе світило почало кластися лагідно до заходу над пишною зеленню навколишніх верхів. У задушливому вечірньому степу повітря, як стоялий густий мед, не колихнеться. М'ята, чебрець, валер'яна й багато іншого степового різнотрав'я видихнуло всі свої застояні соки в це повітря. Над безкраєм застигла тиша. Чотири курені видніються в степу неподалік один від одного, у кожному з них дід, що сторожує баштан. Перший курінь діда Кузьми. Він чудово витинає на сопілці різні пісні, а найчастіше «Стоїть явір над водою».
Якось поспішком усе почало сіріти, потягнув свіжий вітерець і почав куйовдити листя на кущах у Гаврилковому ліску в очікуванні дощу. Вицвіле смоляне небо в очікуванні грози затягується з-над обрію лапатими скупченими хмаринами. Лелеки першими заметушилися на лузі, затріпотіли крилами, вертаючись в село до своїх гнізд. Степ спохмурнів і принишк. Ураз пронизливий сліпучий спалах гадючкуватої блискавиці перетнув небо, осяявши затуманені видноколи, і розшматував хмаровище, крихко зламався й зник у каламутній безвісті. А над Вербівкою загоготав покотом десь грім, знову в небі яскраво блиснуло, а услід грякнуло, а потім ще й оглушливо шарахнуло. Від важкої хмари почали стелитися, мов срібні струни, навкісні смуги життєдайного дощу, який підсилюючись стиха зашумів. Він наринав, ряснішав, а згодом обвалився суцільною зливою.
Іван підбіг до куреня діда Кузьми:
— Рятуйте, діду, від дощу немає де сховатися!
— Лізь, синку, сюди, місця для двох вистачить.
Іван забрався в курінь, а в розхилені двері ллється нестримною рікою вогке молоде грозове повітря. Сіно починає пахкотіти сильніше. Довкола стоїть тиша, за винятком однотонного швергіту — видно скошені струмені й залитий водою світ, над яким зависло сіре мариво. Вода стала володарем світу, а земля в степу спрагло їй підкоряється, як жінка, котра довго не знала близькості кохання. Щільно з'єдналося двоє потужних начал...
XV
Лежачи на пахкітливому сіні Іван розглядає курінь і розпитує діда:
— Я гадав у ліску Гаврилковому перебути, але там такого й дерева не росте, під яким можна було б заховатися.
А той годиться з ним:
— Там навіть і дров важко знайти, ходиш по всьому Гаврилковому й ледве оберемочок вискіпаєш зварити собі картоплі.
У курені під одним боком дідова постіль лежить, на поличці над дверима миска й ложка, у кутку барильце з водою, перед курінем казанок на тагані й сокира. Оце й всі дідові пожитки.
Зливно-буремна гроза прогуркотіла, омолодивши степ і освіживши повітря, і покотилася далі на схід. Обважніла від води земля лежить упокоєна й дихає пряно й волого. Іван допитується в діда Кузьми:
— Чи не страшно тут вам уночі?
— Нічого тут боятися, лихих людей немає в степу, вовки також давно не водяться. Там он, у ліску, животіє в норі лисиця. Вона нешкідлива, біжить кудись по здобич, а прибігає серед ночі й дзяволить: чи діток викликає на здобич, чи журиться, що немає чого їм дати їсти.
У темну ніч четверо пастухів зійшлися в один курінь, розвели вогнище й теревенять, поки очі не злипнуться. Вогнище високо палахкотить, кладучи на землю червоне коло.
Щербатого місяця не видко з-за хмар. Окрізь їх ошмаття, ледь пробивається тьмяне освітлення, кидаючи на сусідній лісок скупе світло, розсівається мов через непрозору мрич і гасне в мерехтливому мороці. Аж раптом угледіли, як під ліском заблимав вогник, ніби свічка горить. Іванові два сусіди подалися туди. Повернулися й розповідають: