На скрижалях історії

Автор: Олександр Вєтров
Год: 2019
Язык: украинский
ISBN: 978-617-7475-69-8
Жанр: Историческая проза

Электронная книга - «На скрижалях історії». Краткое содержание книги:

Книга «На скрижалях історії» присвячена 100-річчю подій Української революції 1917-1921 років.
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.

Перейти на страницу:

22 березня 1917 року з ініціативи Миколи Міхновського в Києві відбулася нарада солдатів і офіцерів-українців. На ній була утворена Тимчасова військова Рада, яка звернулася до Тимчасового уряду Росії з вимогою надати Україні автономію подібну до тієї, яка була дарована Фінляндії. На наступний день було скликано Українське військове віче, на якому було обрано Українське військове бюро з 7 чоловік на чолі з полковником Глинским. Це бюро ухвалило негайно організувати полк українських добровольців.

29 березня збори солдатів Київського військового округу прийняли постанову про відкриття українського військового клубу, який став би «інформативно-агітаційним центром для українського воїнства», і про утворення Українського військового організаційного комітету для координації заходів щодо українізації армії. На чолі клубу, названого на ім'я гетьмана Полуботка, став підпоручик Микола Міхновський, а на чолі Комітету — полковник Бєлінський, полковник Волошин, прапорщик Ган та інші. [19].

Будівничі української армії намагаються всіма заходами відродити військовий романтизм історичного минулого України, — дух гайдамаччини, Запорізької Січі та українського козацтва. Незважаючи на спротив російської адміністрації, клуб зорганізував полк ім. Б. Хмельницького силою в 3574 багнети з вояків-українців Київської залоги, а в Чернігові — полк ім. П. Дорошенка. Імена, у пам'ять яких були утворені ці спеціальні полки, задовольняли почуття українського романтичного націоналізму.

Вітальна адреса Української військової громади Черкаського гарнізону Генеральному українському військовому комітету, Першому українському полку ім. Б. Хмельницького, Військовому клубу ім. Гетьмана П. Полуботка та Українській Центральній Раді.

«Київ, 30/V 1917 року, № 409 Військовий комітет.

Центральна Українська Рада

Українська військова громада Черкаського гарнізону вітає Український Генеральний комітет та перший Український полк імені Богдана Хмельницького, військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка та Українську Центральну Раду бажаючи здійснення всіх постанов Українського військового з'їзду і вважаючи ці інституції справжніми представниками всего Українського народу в боротьбі за автономію України і волю нашого народу.

Голова Тарасевич». [62].

Тим часом українські політичні партії й громадські організації 17 квітня 1917 року в Києві скликали Всеукраїнський Національний Конгрес. Понад 1500 делегатів єдинодушно підтримали Українську Центральну Раду й проголосили її найвищою владою в Україні. До нової Української Центральної Ради обрали 90% драгоманівців, які не поспішають змінювати в Україні московську адміністрацію на українську. Ця Українська Центральна Рада 23 червня своїм Першим універсалом проголосила автономію України в складі Росії й обрала Генеральний секретаріат.

Попри бажання Української Центральної Ради в Києві 18 травня 1917 року був скликаний 1-й Український військовий з'їзд. Понад 700 делегатів від армії й флоту поставили гостру вимогу — «розпочати організацію української армії, без оглядок на Росію».

А лідер Української соціал-демократичної робітничої партії В. Винниченко заявив:

— Не своєї армії нам соціалістам-демократам треба, а знищення всяких постійних армій. ...Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати — українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі.

Зібрав у Києві понад 2200 делегатів і Всеукраїнський селянський з'їзд. Учасники накинулися на Українську Центральну Раду з обуренням за її жебрання прав України в Росії. Поставив вимоги: «Негайно українізувати школи й адміністрацію, очистити Україну від зайд москалів, розподілити великі землеволодіння й віддати їх у вічну приватну власність селянам, негайно проголосити державну самостійність України» [74].

А в Аткарську виводять на навчання роти, але воно тепер своєрідне: офіцерам дружини привозять горілку, пиво й заїдок, а рядові йдуть на річку Медведицю купатися. Тут Іван уперше побачив художню самодіяльність молодих українських офіцерів-аматорів. Вони і їхні дружини ставлять коротенькі водевілі. Ходять на них солдати залюбки, інших розваг у місті немає.

Семен Костенко всі ночі проводить десь у компанії картярів. Іноді приносить пачки грошей і припоручає їх Іванові. Дозволяє витрачати лише на харчі в солдатському ларьочку. Але буває, що придибує вночі в самій білизні й вимагає:

— Дай грошей, треба відігратися!

Але Іван дотримується його ж таки наказу:

— Коли програюся й прийду хмільний, борони боже, щоб ти дав мені хоч копійку!

Тоді й скандалять, але Іван не поступається.

Ну й непосидючий цей Семен, такого справді в ступі не влучиш! Якось задумав він навідати рідню в Симбірській губернії. Туди виїхала й Іванова рідня разом із дідом Андрієм. Кличе Семен із собою Івана:

— Поїхали! Навідаємо родичів, та й самі розвіємося!

Але той не погоджується, можливо там нікого й немає, хто б міг знати про нього, тоді ще малого хлопчика. Поїхав Семен сам, без Івана, дали йому відпустку на тиждень. Через п'ять діб повернувся, привіз для Івана мішок харчів — сало, пару смажених гусей і всього іншого доволі. Двоюрідна сестра на спогад передала вишитого нею рушничка. Розповів, як живуть родичі і всі, хто виїхав на вільні землі Поволжжя. Ще живий там Івановий дід Андрій, йому вже більше ста років. Іван написав листа, подякував їм за все. У кінці червня начальник Саратовської військової округи генерал Сандецький видав наказ, щоб маршові роти, які закінчили навчання в запасному полку, виступили на Південно-Західний фронт для поповнення діючої армії.

З Аткарська сформований батальйон з українських маршових рот на фронт випроводжають як рідних. Приїхали дівчата з українських поселень на Саратовщині, привезли паляниці, сало, квіти, настачили досить усього їстівного в кожний вагон-теплушку. З військової округи прибув генерал Навроцький і звернувся до від'їжджаючих:

— Війна буде до переможного кінця! — І попросив:

— Поклоніться від мене українській землі, особливо Полтавщині.

Розділ V

Ешелон поспішає на Західний фронт у район Львова. Солдати 159-го піхотного полку, у новому обмундируванні в теплушках із розчиненими дверима горлають пісень. По обидва боки залізниці в степу людно, почалися жнива. Селяни на нивах жнуть озимий хліб, махають руками, вітаючи солдат, гукають услід, щоб поверталися додому живими.

Під вечір прибули до Воронежа, обідають на пересильному пункті, промовляючи молитви. Зранку під'їжджають до Києва. Іванові видно золотий верх дзвіниці Києво-Печерської лаври. Ось і Дніпро, прогримів міст під колесами вагонів. За наказом Центральної Ради ешелон затримали на станції Київ-Товарний. Поряд ще один із військовими, звідти гукають:

— Ми полк ім. Б. Хмельницького, а ви що за частина?

Отже на фронт їх не повезли, прозвучала команда:

— З вагонів вигружатися!

159-й піхотний полк, сформований на 90 % з українців, улився до новоствореного полку ім. Б. Хмельницького. І повели їх десь на край міста в Олексіївські казарми. Уже там у місцевій газеті Іван прочитав рядки з телеграми Київського губернського комісара (датованої 8 липня 1917 року) Чигиринському повітовому комісару:

«Давидов заявляє, що селяни Вербівки почали самовільно косити пшеницю. Прошу вжити заходів, повідомить.

Губкомісар Суковкін» [29].

Тимчасовий уряд у Петрограді 16 липня визнав Українську Центральну Раду, і вона проголосила своїм II Універсалом про досягнуті домовленості. Тож в Україні постало двовладдя: влада Тимчасового російського уряду й української Центральної Ради. Як частина гарнізону Києва, вояки полку ім. Б. Хмельницького охороняють різні об'єкти й установи. Несучи службу в будинку центральної контори телеграфу, Іван переглядаючи газету «Воля» знаходить у ній допис з м. Кам'янки Чигиринського повіту. У ньому йдеться про проведення в містечку 20 липня 1917 року «великого національно-культурного свята» з приводу «офіціального відкриття» товариства «Просвіта». ...«Розпочалося свято з панахиди за Т. Шевченком й інших покійних українських діячах. Присутні слухали промову голови товариства „Просвіта“ д. Гончаренка. Було багато національних прапорів, оркестри, співаки, які всі разом вирушили містечком. Дівчата в національному одязі їхали на уквітчаних волах. Настрій в усіх був піднесений. Кожний відчував, що це дійсно свято, що почалося в житті щось справді нове, гарне, радісне». Хоча, зауважує автор статті, новостворена організація «лічить усього кілька тижнів, але вже має коло двохсот членів, чималі кошти, зорганізувався вже при ній добрий хор, два оркестри — духовий і струнний, театральний та лекційний гуртки, улаштовуються бібліотека й читальні. Було вже кілька вистав, прилюдних читань і лекцій про сучасні події...». Автор відмічає: «Цікаво зазначити, що коли чутка про заснування в нас „Просвіти“ розійшлась скрізь, щиро відгукнулися на це добре діло й почали записуватися в члени „своєї“ „Просвіти“ й засилати до неї грішми й книжками свою посильну допомогу». До діяльності товариства прихильно поставився місцевий поміщик Давидов, «допомагаючи йому матеріально».

Перейти на страницу:

Сюжет

Атмосфера

Главный герой

Общее впечатление

Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)

Не работает?