На скрижалях історії
- Автор: Олександр Вєтров
- Год: 2019
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-7475-69-8
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «На скрижалях історії». Краткое содержание книги:
Тут в доступній для широкого загалу формі описані історичні події та життя населення в роки Української революції 1917-1921 рр. на Черкащині (архівні документи), висвітлюється участь черкащан у боротьбі за незалежність і соборність України, спогади розкуркулених і репресованих. Використано багато документальних матеріалів.
Книга розрахована на широкий загал читачів, які прагнуть повніше пізнати історію рідного краю і України.
Вторгалися, налітали, мов шуліки, сліпо-отваринені ординці швидко. Долали за добу по двадцять миль, накатаною дорогою, витоптаним торованим шляхом шириною іноді «на два постріли лука», він оперізував середнє Придніпров'я й тягнувся аж до Криму. Через постійно вибиту ординською кіннотою траву називався він у народі Чорним (Польським) або Битим шляхом. Починався від Перекопу й тягнувся, пружно біг, аж до столиці Польщі Варшави. А можливо називали його так від назви самого лісу, що Чорним звався, бо починався він саме від нього.
Тоді баба Мотря ще була молоденькою дівчинкою. Як ускочила в село татарська орда зі степів, мама Мотрю сховала в комин у хатній печі, а сажу, натрушену на припічок, здула духом із рота. Мотрину маму татари вбили, а батько разом із козаками подався вигонити ворогів з України.
Багато баба Мотря оповідала страхів, які чинили по наших селах при набігах татари. Грабували, ґвалтували, крали людей. Розлучали рідних, брали найбільше молодих людей і гнали як худобу в неволю. Там молодих, на кафських торгах, продавали в рабство в далекі чужі краї. Хлопчиків забирали до себе й віддавали в своє військо, потім їх називали яничарами. Зовсім малих дітей забивали на місці, убивали старих, хворих і немічних. Усе, що їм сподобається, забирали собі, а хати й інші будівлі палили. Так наші предки й жили довгий час, як горобці в стрісі.
Цієї зими Іван став школярем. Якось у неділю в церкві батюшка Дейнекін Сергій Іванович оголосив:
— Після Покрови діти будуть ходити до церковнопарафіяльної школи, а тому, батьки, приводьте записувати їх у першу групу.
До школи вони пішли з братом Антоном, старшим на рік, йому довірили меншого школяра Івана. Мама оглянула, як вони вимили ноги, як умилися, перехрестила, і хлопці потупцювали до школи. Там їх зустрів Коваленко Тиміш, який заміщав у церкві дяка, а в школі служив учителем. Він записав хлопців до списку й поцікавився:
— А котрий із вас ходив у першу групу минулої зими й навчився читати й писати?
— Ми ще не ходили до школи, але ось він уміє читати, — відказав Антон і тицьнув на меншого брата. Тоді вчитель пересадив Івана в другу групу. У одній великій кімнаті навчаються всі три групи. Дітвори повно, хоч записували не всіх підряд.
Сидять брати всю зиму по різних групах. Під кінець зими Івана перевели до третьої групи, він уже пише диктанти, відповідає Закон Божий, знає арифметику. А старший брат ще зубрить азбуку напам'ять: Аз, Буки, Веді...
Якось з'явилася до них у школу нова вчителька, назвалася, поцілувала в батюшки руку. З тих пір усе змінилося в школі: не зубрять азбуку перваки, а складають склади й по них читають слова. Батюшка знає лише свої молитви, не втручається до них із порадами про «Житіє святих». Правда, щоденно першим проводиться урок «Закону Божого». Заходить він у школу, пальцем ткне на когось, той повинен читати напам'ять молитву «Царю небесний...». Якщо учень другої групи не знає цієї молитви або помиляється, батюшка, відраховує йому в кожну долоню по п'ять кленових лінійок. Коли ж під рукою лінійки немає, лупцює по спині бамбуковою палицею, з якою завжди ходить. По закінченні його уроку всі повинні читати молитву «Достойно є...», але читають лише учні третьої групи, то тут без екзекуції не обходиться. За цю зиму Іван закінчив навчання у трьох групах церковно-приходської школи.
XII
Весна зігріває Вербівку теплими днями, застеляє землю килимом. На горі, при в'їзді в село зі сторони Кам'янки, розташована садиба поміщика Дмитра Львовича Давидова. Громоздиться двоповерховий будинок із балконом і терасою, прикрашений дерев'яним мереживом. Навколо розбиті алеї й розкинувся розкішний сад. Окраса поміщицької садиби — чудовий фонтан. У панському саду під горою навколо палацу зеленіють сосни. Звідси відкривається мальовничий краєвид.
Повсюдним зелом, чорніють садки, а в них біліють хатки, щойно прибрані до свят. У грядках-городах і на полі весною завжди людське муравлиння, але сьогодень роботи всі припинилися. Довга алея веде до Різдва-Богородицької церкви, яка знаходиться в кінці панського саду. Біля неї великий церковний цвинтар, місця для поховань на ньому викупляються. На дзвіниці любителі хлопці калатають дзвонами, бо ниньки велике праздникування.
Церква ця, уперше закладена була в 1763 році, послушником Троїцького Мотронинського монастиря ігуменом Мельхіседеком. Пізніше в 1794 й 1857 роках відбудовувалася нова на тому ж місці.
Ясно світить сонце, день теплий. На вигоні за двором бавляться діти. Вони втішаються ясному сонечку, новим платтячкам, штанцям і крашанкам червоним, які їм дали матері, бо Великдень. Це їхня перша весна в новій хаті Харченків.
Задля свята батьки відбували в церкві всеношну, а теперечки розговілися раненько й лягли відпочивати. Малеча за ворота, а там уже дітвори юрбисько: забавляються крашанками, гуляють у «кота й мишки». Старші водять танок, виспівують веснянки.
Поруч збираються святково вдягнуті дівки й парубки. Дівчата в квітках і стрічках, побравшись за руки, водять танок, співають веснянок, згадуючи в піснях «Ой, не ходи, кропе» й «При долині мак». На вигоні таке щонеділі, аж поки не приходить пора працювати в пана, а чи на своєму городі, чи в полі.
У батька справунків у кузні по вуха, а з наближенням весни й поготів. А в Івана тепер свої турботи. Жене пасти в толоку невеличку корову, яку батько привів із торговиці.
Ніколи ще не бував він так далеко від свого двору. У степу корови пасуться коло степової Високої могили. Це ж та, що він споглядав минулого літа з братом, з даху невкритої хати. Іван із сусідським Петриком побували вже й на самому її вершечку. Яка ж безмежна далечінь відкрилася перед очима! Навкруги видніються далекі села з церквами, які біліють на сонці. Видко всю Вербівку в долині, понад річкою. Церква біліє між садками, хатки біленькі зрідка визирають із вишневих садочків, які ще не повністю розцвіли.
Тамечки-таменьки, у степовій імлі, повзе дуже швидко потяг, він, ніби червона гусінь, кудись поспішає, оповитий чорним димом. Як же чудесно в степу! Тут усе не так, як удома, а головне так доладно співають жайворонки, а в селі їх немає. Здається, що вгорі над головою їх ціла сотня срібноголосих, а глянеш у небо — їх і не вгледиш, учуваєш лише їхню дзвінку пісню.
Полуденне сонце пригріває чимдуж. Корови полягали, не пасуться, потерпають від спраги. Треба гнати на водопій. Іван намірився податися в село, мама веліла пригнати додому, бо в поле нічого було взяти їсти. Та Петрик умовив залишитися, йому мама поклала в торбину окраєць паляниці й кусень сала, вистачить на двох.
Погнали корів на водопій до яру Кринички. Тут із підгірка б'є споконвічне джерело, вузенький струмок від нього в'юниться левадою до річки, у село. Хлопці перегатили струмок, невдовзі утворилася калюжа, з неї й напилася вся їхня худоба.
Корови втамували спрагу, перебрели струмок і пасуться в яру, а пастухи пообідали, потім попили води з джерельця й перегнали худобу в інший яр. У ньому ні кущика, ні деревини. Петрик питає:
— А чому цей яр іменують Липником?
Іван переповідає те, що чув від мами:
— У цьому яру росли липи, а далі скрізь дубняк. Як заходилися будувати у нашій Вербівці церкву, тоді й вирізали всю липу в цій місцині, а то ще й дуби, які росли мабуть тут, де ми сидимо. Десь зосталася була одна липа, така товстелезна, що не знайшли люди чим її зрізати. Тоді зголосився один чоловік із тих, що валили ліс, і пообіцяв, що він ту липу прийме й таки прийняв. Обклав її дровами, облив гасом і підпалив. Довго горіли дрова, потім і липа. А той чоловік не відходив від неї й вгледів, що з однієї товстелезної гілки щось почало капати, ніби вода. А згодом, посипалися карбованці й срібні монети. Чиї вони, якої держави, невідано, хто їх тут заховав, незнамо.