Легенди Львова

– Ну, Олельку, ти попався! – втішився боярин, і вони вдарили по руках. – Давай сюди свого оґера.

Та щойно боярський конюх забрав коня, а Олелько спімнувся за вже свою бороду, боярин сказав:

– Е-е, мій любий, такої умови не було. Забереш її тоді, як я її зголю. І, весело сміючись, подався своєю дорогою.

Та Олелько не дуже й переживав, бо знав, що рано чи пізно попадеться йому боярин так, що й не викрутиться. Тому з усмішкою вислуховував усі кпини і жарти, що сипалися з вуст інших бояр і челяді.

Десь так за тиждень по тій виміні, влаштував король Данило бенкет і скликав бояр та лицарів зацних. Був там, ясна річ, і наш Олелько, тільки й чекаючи нагоди поквитатися.

Боярин Струмило за своїм звичаєм зручно розсівся її гладив свою кудлату бороду, посміюючись у вуса.

Раптом до нього підскочив Олелько, вхопив його за руку і гукнув:

– Не смійте гладити мою бороду! Боярин отетерів і розгубився.

– А так – так, – озвався король, – борода належить Олелькові. Гладити її не маєте права.

– Та добре, – буркнув боярин і забрав руку.

Не біда, вирішив для себе, зате тепер з більшим задоволенням буду її гладити вдома.

Але й Олелько не збирався так просто відступати:

– Найясніший королю, ця борода моя, але ж я не можу день і ніч и пильнувати, – аби боярин її не рухав. Чи не міг би я просити ласки, аби сховати мою бороду в дерев'яне пуделочко і зачинити на замок? От тоді б я уже був певний за її спокій.

Усім, хто був присутній за столом, така думка неабияк припала до смаку і давай наввипередки нараджувати, як би тоте пуделочко мало виглядати, та з якого дерева і як його носити.

А король тільки підморгнув челяді, то ще й печені не подали, а вже скринька для боярської бороди була готова.

Розгублений боярин дав собі тую скриньку на шию повісити і бороду зачинити. А зачинили її на колодочку і ключика Олелькові дали.