Легенди Львова
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Год: СПОЛОМ
- ISBN: 966-7445-28-3
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Легенди Львова». Краткое содержание книги:
– Навпаки – виграв! З вами я заклався на п'ять золотих, що вискочить чиряк. А з усіма туг присутніми, – на цілу сотню, що воєвода скине перед ними штани!
Сміялися всі, крім воєводи. Т а це й зрозуміло.
Одного разу, коли король Данило обідав у боярина Недана, той вирішив поглумитися над Олельком. Він поклав перед ним сім яєць і сказав:
– Ану, покажи, який ти зух. Якщо розділиш ці сім яєць так, аби я, моя жінка, обоє моїх синів і ти дістали порівну, я дам тобі сотню червінців. А коли не зумієш, відробиш в мене на конюшні сім днів.
Олелько вдав, що вагається, а тим часом за столом зчинився галас – кожен його під'юджував та кпив, бо видавалося те завдання неможливим.
– Ага, боїшся, – сміявся боярин. – Тут тобі клепки забракло! То тобі не вар'ята грати!
– Стривайте, не кваптеся, – сказав Олелько. – Зараз я поділю так, що всім буде порівну.
І з тими словами поклав одне яйце перед боярином, два перед синами, три перед бояринею, а одне – перед собою.
Гості знову загаласували, а боярин аж підскочив з утіхи.
–І а, попався, жучку! Як же ти поділив, що всім не однаково? Ну, не минути тобі моєї конюшні!
– Е, ні, готуйте свої червінці, – заперечив Олелько. – Я все порівну поділив.
– А то ж як?
– Одне яйце я дав тобі і в тебе їх стало три. Два дав твоїм синам
– І в них стало по три. Одне я взяв собі – разом знову три. А ще три дав твоїй жоні, і вона так само має три. Чим не порівно?
Гості голосним сміхом визнали Олелькову дотепність, і боярин мусив таки заплатити заклад.
Якось у короля Данила гостював ятвязький князь Анкад, що мав довгого носа. Щойно сіли усі за стіл, заставлений наїдками, як Олелько примостився навпроти князя і втелющився в його носа так нахабно, що Анкадові незручно стало.
Врешті блазень спитав його:
– Який у тебе довгий ніс! Вперше щось подібне бачу! Анкад почервонів од гніву, а король гримнув:
– Ану забирайся звідси, йолопе!
Олелька наче вітром здуло. Та ненадовго. Вирішивши загладити свою нечемну поведінку, він за якийсь час повернувся. Так, мовби нічого й не сталося, примостився знову за столом і зітхнув:
– Господи, ну який же в тебе малесенький носик! Як ти ним сякаєшся, не допетраю?
Анкад скипів не на жарт і так стиснув у руці кубок, що пальці побіліли. Король схопив зі столу костомахи й пошпурив в Олелька:
– Женіть його к бісовій мамі! А ти, – звернувся до Анкада, – не гнівайся. Що и дурня візьмеш?
Обід наблизився до кіпця. Гостям подали руки сполоснути. Аж тут знову Олелько об'явився. Підкрався він до столу, згорнув собі на тарелю трохи м'яса і каже:
– Бог мені свідок! Є в тебе ніс, чи нема и тебе носа – мене це вже не хвилює!
Та за тими словами чимдуж чкурнув із зали. А вслід йому летіла вепряча нога, яку метнув князь Анкад.
Бажаючих подивитись на нові жарти Олелька ніколи не бракувало. А тому, коли він одного дня з заклопотаним виглядом чимчикував через Ринок, з усіх боків посипалися запитання:
– Гей, Олельку! Куди так поспішаєш?
– Та от, кажуть, на луках росте таке зілля, що тільки ним кого торкнеш – він уже буде за тобою, як цуцик бігати.
– А що воно за зілля?
– Іду подивлюся.
– А нам можна подивитися?
– А чого ж ні? Ходімо.
Та й рушило за ним десятка два роззяв.
Олелько вивів їх за місто й почав сновигати по луках та все так, аби побільше реп'яхів, будяків на дорозі було.
– Де ж те зілля, Олельку? – допитувалися ті.
– Зараз, зараз. Дайте лише роздивитися, то я миттю впізнаю.
– Та ми вже за тобою хто й зна скільки воловодимося!
– Чи я вас тримаю? Чи я вас тягну?
– Ні, ми самі ходимо.
– Ага! То ж бо й є! Ви того зілля ще й не бачили, а яку воно силу має: ходите за мною, як курчата! А коли його знайду, то ви ж і не відчепитесь! Ні, вертаймо краще до міста, нехай йому грець, тому зіллю.
І Олелько рушив до міста.
Цілий Рийок сміявся з роззяв, коли ті з'явилися в реп'яхах, обталяпані й з кислими мінами на обличчях.
Коли Олелько був в опалі, то тяжко йому велося, отож, мусив братися до якоїсь роботи. Шкода тільки, що робота йому до рук не бралася. А жінка свариться – нема що їсти.
Іде Олелько сумний, коли бачить – у Полтві таляпаються чиїсь гуси. І то такі дорідні, такі тлусті!
– Чиї то гуси? – питається у пастушка.
– Боярина Недана.
Олелько знав, що усі бояри подалися з королем у похід, і сказав:
– Передай боярині, що я міг би навчити її гусей по-людськи балакати. Та й почимчикував додому, усміхаючись. Коли це під вечір пригнав пастушок:
– Бояриня згодна. Чи двох місяців стане на науку? Олелько подумав хвильку і кивнув:
– Стане.
– Ну то завтра вранці я прижену гуси.
Але Олелько і гадки не мав учити гусей, а любенько різав їх по одній та й їли з жінкою.
– Ой, це нам так не минеться, – зітхала жінка, але Олелько тільки сміявся. Минуло два місяці, і прийшов пастушок за гусями:
– А що, навчилися гуси по-людському балакати?
– А як же! Так шваргочуть, що хоч вуха затикай. Ну, скажу я тобі, халепа буде, коли боярин повернеться.
– А що таке? Бо боярин якраз нині вернувся.
– Спитай боярині, що маю робити, бо гуси змовилися, що коли боярин приїде, то розкажуть, як бояриня з джурою любляться. Та й не тільки про це, бо вони, виявляється, багато чого знають і про челядь: хто, з ким, коли…