Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Зі свого боку Ленін навіть у 1899 p., коли уживав термін «куркуль» у відповідному значенні цього слова (тобто розуміючи під ним сільського лихваря), не бажав відрізняти цей тип «експлуататора» від тих, хто використовував найману працю, й наполягав на тому, що це були «дві форми одного й того самого економічного явища». По суті, ні Ленін, ні його спадкоємці так і не спромоглися дати чітке визначення: хто такі куркуль, середній і бідний селянин з точки зору соціально-економічної категорії. На запитання — що ж це таке — куркуль? — Ленін роздратовано відповідав: «На місцях розберуться, хто є куркулем» (цит. за А. Ноувом).
Та в будь-якому випадку «класове ворожа меншість» тією чи іншою мірою мала бути автоматично втягненою в жорстоку боротьбу з рештою селянства, що розпалювалася на селі, і якби навіть селянин не поставився до цієї меншості «вороже», це за нього зробили б комуністи.
Більше того, в більшовицькому підході до класової боротьби існувало припущення, яке не висловлювалося відкрито. В серпні 1917 p. в їдальні Смольного відбулася багатозначна розмова між Ф. Дзержинським (що невдовзі очолив ленінську ЧК) і меншовицьким провідником Рафаїлом Абрамовичем (передається за спогадами Р. Абрамовича). Дзержинський запитав:
«— Ви пам'ятаєте промову Лассаля про суть конституції?
— Так, звісно, пам'ятаю.
— Він сказав, що конституцію визначає взаємозв'язок реальних політичних і соціальних сил у країні. А яким шляхом змінюється такий взаємозв'язок?
— Ну, через процес економічного та політичного розвитку, еволюцію нових форм економіки, виникнення нових класів тощо, тобто це все те, що ви самі дуже добре знаєте.
— А чи можна змінити цей взаємозв'язок, скажімо, шляхом підкорення чи знищення деяких класів?»
Роком пізніше Г. Зінов'єв, тоді один із лідерів нової радянської держави, зазначив у публічній промові в Петрограді: «Ми повинні привернути до себе 90 млн зі 100 млн населення Радянської Росії. Що ж до решти, то з ними нема про що говорити. Їх треба знищити» (за газ. «Сев. коммуна» від 19 верес. 1918 p.). Наступні події показали, що Зінов'єв помилився: основним об'єктом масових репресій стали не «решта», а саме ті класи, які становили більшість населення країни.
2. Український народ і ленінізм
Схоже на те, що головною причиною того, чому висвітлюваними тут подіями Захід ніколи по-справжньому не зацікавився, було нерозуміння чи незнання сили українського національного почуття, української національної свідомості. Значною мірою це було викликане тим, що в нинішньому столітті незалежна Українська держава протрималася лише кілька років (і то з перервами), так і не спромігшись закласти підвалини для свого існування — ні фізично, ні у світовій свідомості. Дорівнюючи за територією Франції, а за кількістю населення переважаючи Польщу, Україна була найбільшою з європейських країн, котрі не дістали незалежності (хіба що на короткий час) у період між двома світовими війнами. (Говорячи про втрачену українську державність, ні в якому разі не можна твердити, що в цьому завинив російський народ. Символ російської національної самосвідомості — О. Солженіцин сподівається на братерські взаємини між трьома східнослов'янськими народами — російським, білоруським і українським, але при цьому без будь-яких вагань уважає: те чи інше рішення про союз, федерацію чи відокремлення має бути справою вільного вибору самих українців, і жодний росіянин не сміє вирішувати це за них.)
На Заході було мало відомо про самостійну українську культурну традицію. Україну зображували на мапах як частину Російської імперії, нерідко просто як «Малоросію»; вважалося, що її населення розмовляє мовою, чию близькість чи відмінність від російської неможливо чітко збагнути. Насправді відмінність української мови існувала задовго до підкорення Запорізької Січі Катериною II, але від того часу правителі Росії й навіть інші росіяни — теоретично-ліберального напряму — трактували її не більше, ніж діалект російської.