Засуджений до розстрілу

"6 лютого зранку ще було досить спокійно, і — тільки з полудня загреміла справжня канонада по всьому місту. Найстрашніше місце, крім Печерська й Липок, було на Старім Місті, в районі Володимирської та Підвальної вулиць, де раз у раз падали й рвались тяжкі набої, сіючи смерть, руїну й спустошення, і той невимовний жах, коли люде просто божеволіли, не знаючи, що почати й де рятувати своє життя. Цілий день, цілу ніч 7 лютого, і до наступного ранку лютував справжній ураганний вогонь. По ночах зловісно червонили небо й мертве місто численні пожежі, що займалися по всіх частинах Києва. Людність цілком тратила голову й, позабиравшися в найнижчі поверхи, льохи, підвали, тощо, прислухалися з жахом до вибухів, що рвалися щохвилини, скрізь настигаючи свої жертви. Ніяким пером не списати того, що творилося тоді в місті. Люди, що побували на справжній війні, оповідали, що навіть на позиціях не було такого пекла. Нерви у всіх були напружені, що всякий бажав кінця, нехай який він не буде, аби кінець".[45]

В ніч з 8 на 9 лютого, опинившись у безвихідній ситуації, українці вирішили покинути місто і відступити до Житомира. Навіть у цьому питанні влада виявила розгубленість чи навіть паніку. "Повідомлення про вирішену евакуацію не було зроблено офіціяльно, щоб дати змогу іншим урядовим особам і установам, які не тільки не брали участи в нараді про евакуацію, але й про факт самої наради нічого не знали, організовано евакуювати Київ. Звістка про евакуацію поширилася цілком приватно, охопивши коло знайомих і близьких людей, тих, хто брав участь в нараді про евакуацію (яка відбулася в будинку Педагогічного музею), та й то тільки тих з-поміж них, які належали до вищих щаблів державного апарату. Цим пояснюється також те, що в 10–11 год. вечора 8 лютого, коли головні загони військові та частина державного апарату були вже доволі далеко від Києва, ані штаб оборони Києва з генералом Киреєм на чолі, ані військове міністерство (за винятком товариша військового міністра Жуковського), ані штаб Вільного Козацтва, яке саме тоді билося з відділами червоної гвардії, що підступала з боку Дніпра, не знали ані про постанову евакуювати Київ, ані про факт переведення цієї постанови в життя".[45а] Навіть деякі міністри, пише Д. Дорошенко, довідалися про евакуацію коло опівночі. А деякі відділи, не знаючи, що головні сили й уряд вже відступили, "продовжували битись (наприклад, Вільні Козаки на Звіринці й гарматники)" і цим несвідомо маскували вже проведену евакуацію Києва.[45б *]