Засуджений до розстрілу
- Автор: Штендера Ярослав
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: Червона Калина
- ISBN: 5-7707-0711-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Засуджений до розстрілу». Краткое содержание книги:
Зібрані воєдино різні інформаційні джерела, більшість з яких досі були недоступні широкому загалу, свідомо обрамлені авторським лаконічним, змістовним, без мовних прикрас, військовим стилем, що скоріше спрямовує читача в історичну сутність подій 1917— 1920-х років.
Погляди на ту чи іншу подію та саму постать полковника Болбочана деколи суперечливі, не завжди і не у всьому співпадають з нашими. Однак нехай сам читач дасть їм свою оцінку. Книжка, безперечно, цікава у пізнавальному значенні.
Редактор ЛАРИСА ФЕДОРІВ
А тим часом коло наступаючих червоних частин на Київ постійно звужувалося. Головною причиною було те, що "українське військо, всі ці численні українізовані полки, дивізії й корпуси танули як сніг, далеко швидше, ніж відбувалася їх українізація".[30 *] Дійшло до того, що зродився план, за участю деяких членів Центральної Ради розігнати, або розпустити її, і передати всю владу Раді Робітничих, солдатських і селянських депутатів. Змовники були в контакті з Радою Народних Комісарів у Петрограді і Народним Секретаріатом в Харкові. Змову було своєчасно викрито і комендант Києва Михайло Ковенко не побоявся арештувати змовників в будинку Центральної Ради, хоч арешт викликав протест Михайла Грушевського, Також не вірив у боротьбу з більшовиками голова українського уряду Володимир Винниченко. Саме з таких міркувань він запропонував, щоб одна частина Секретаріату заарештувала другу, з Винниченком на чолі, проголосила владу Рад, перевибори Центральної Ради і негайні мирні переговори з більшовиками. Товариші Винниченка не погодилися на його план.[31]
Оцінюючи погляди українських соціал-демократів відносно більшовиків, один з дослідників тієї доби Михайло Шкільник приходить до висновку, що "спочатку партія недооцінювала більшовицької небезпеки і потішала себе ілюзіями, що соціалістична, а навіть більшовицька влада в Росії не схоче поневолити соціалістичної України, і знайдеться спосіб співжиття між обома державами".[31а]
Тим часом переговори в Бресті не йшли бажаним напрямком. Справа полягала в тому, що заключения мирного договору могло відбутися тільки між самостійними державами, а не з членом неіснуючої Російської федерації. З огляду на таку позицію Центральних держав, Центральна Рада була змушена 22 січня схвалити проект Четвертого Універсалу і 25 січня провести по ньому голосування. Як писала "Народна Воля", орган соціал-революціонерів, "Україна примушена оголосити себе самостійною державою — проти свого бажання". Подібне становище зайняла друга за впливом партія соціал-демократів у своєму органі "Робітнича Газета". Михайло Грушевський навіть після проголошення самостійності також вважав, що це тільки "етап до федерації, і федералістична традиція надалі залишається провідною ідеєю нашого національно-політичного життя".[32]
З наближенням регулярних більшовицьких військ, місцеві більшовики вирішили допомогти наступаючим відділам своїм збройним виступом — повстанням у столиці України. В ніч з 28 на 29 січня вони зосередились на Печерську і захопили Арсенал. Щоб зліквідувати негайну загрозу, до Києва відкликано Гайдамацький Кіш Слобідської України, що в той час вів бої з більшовиками на Лівобережжі. З прибуттям Коша Центральна Рада мала до своєї диспозиції ще Вільне Козацтво, дві сотні Січових Стрільців і "невеликі групи козаків з полків Полуботківського, Богданівського, полку ім. Богуна (колишній Георгієвський) та відділ панцерних авт під командою полковника В. Дітеля. До них треба зарахувати й відділ матросів Чорноморського флоту, який дуже хоробро бився й потім майже весь був знищений більшовиками. Пізніше, вже в самому розпалі київських боїв, прийшов із західного фронту, пробившись через Полісся, полк ім. Костя Гордієнка в числі 300 людей під проводом полковника В. Петрова".[33 *]
Хоч головні сили повстанців зосередилися в Арсеналі, бої розгорнулися майже в усіх районах міста. "То тут, то там виростали мов з землі банди повстанців, які обстрілювали українських вояків. Крім Гечерська, виявились ще інші осередки повстанців — на Подолі і в районі залізничної станції. Для того, щоб скрізь поспішити, в оборонців не вистачало сил.