Старі люди
- Автор: Андрухович Софія
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Старі люди». Краткое содержание книги:
Я прокинувся в непроглядній темряві, довго згадуючи, де я і що сталося. Відчув на своєму обличчі дихання Марти — подих сплячої дівчинки, суміш дитячого крему і молока.
Марта перевернулась на інший бік і обійняла Тарзана. Крізь хмари проблиснув місяць, освітив крону дерева за вікном і нашу кімнату.
— Але скажіть, скажіть мені на милість, — не вгавала Марта, — чому вже в першій строфі стільки птахів? Що не рядок — то птиця! Як не зозуля, то ластівка, а як не ластівка — то соловей. Це що, орнітологія? Хто цю пісню писав — дроздофіл?..
Марта їла чанахи в придорожньому барі. Лука сидів поряд з нею, сьорбаючи вистиглий чай, а навпроти примостилося знайоме Марті подружжя, яке випадково зустрілося їм нині вранці — Богумила і Миромир.
— Івасюк, — роздратовано пояснив Миромир. Цей огрядний літній пан постійно думав про щось своє, увесь час перемикаючись на тему суперечки і вставляючи слово чи речення. Натомість його дрібненька дружина, бабця з низьким чоловічим голосом і сивим волоссям, підстриженим в кружальце, щиро намагалася довести Мартину неправоту і те, наскільки жахливо вона помиляється.
— Марто, Марто, — забубоніла Богумила, — уяви собі: настала весна. Гори, гірське село. Все починає зеленіти. Але по-справжньому можна бути впевненим, що зима закінчилася, тільки тоді, коли прилітають птахи. Знову настала весна — «знов зозулі голос чути в лісі», знов «ластівки гніздечко звили в стрісі», а ось — чуєш? — «тьохнув пісню соловей за гаєм»!..
— Але ж ні, це якась пташина інвазія, пташина напасть і пошесть! — гарячкувала Марта. — Добре, зозуля хоч одна. А ластівок якого дідька до дідька?.. Я маю на увазі — так багато…
— Ластівок, швидше за все, тільки дві, — знову отямившись від самозаглибленості, забурчав Миромир, — бо вони звили лише одне гніздечко.
— А решта де птаства багатоголосого? — єхидно поцікавилась супутниця Луки. — Якась у вас весна недороблена: одна нещасна зозуля на цілий ліс, дві ластівки бідолашні… І який стосунок до них всіх має Отар?
— Вівчар, — знову поставив її на місце Миромир.
— Нехай вівчар. Чого вівчар зі своєю отарою затесався між птахів?
— Уяви собі картину: весна. Птахи повертаються в рідні краї. Нарешті вівчар вперше може вигнати на плай свою отару, — замріяно сказала Богумила.
— Дуже однобоко, — наморщила ніс Марта. — А чому не дзюркотять струмочки, чому квітки не розцвітають?
— Розцвітають. Пізніше, в приспіві.
— Гарненька компанія: зозуля, ластівки, соловей і Отар.
— Вівчар.
— Гаразд, — не вгавала Марта. — Самі бачите, як недолуго. От ще цей соловей. Якого милого він тьохнув свою пісню за гаєм, а не в гаї чи не перед гаєм?
— Може, ще не долетів? — припустила Богумила.
Марта залилась сміхом:
— Якщо не долетів, тоді він перед гаєм, все ж таки.
— Але для нас — за!
— Ну це, по-перше, ще невідомо: залежить, як з якого боку подивитись. А навіть, якщо і так, якщо він летить до гаю з протилежного від нас боку, то для нього самого все-одно перед, бо пісню тьохнув соловей, а не ми: йдеться про нього!