95-16 [uk]

— Чому ти не повернувся в Штати, Пауль? — спитав Шель.

— Чому?! Я був би там одним із безлічі нікому не потрібних людей. Тут, у Німеччині, становище складалося інакше. Працюючи в верифікаційній комісії, я відчував глибоке задоволення від можливості вирішувати долю тевтонських «надлюдей», «Jawohl, mein Herr! Naturlich, mein Herr!» тривало до 1950 року. Потім цивільна влада перейшла до німців, державні посади теж. Саме тоді я познайомився з Кароліною, сімнадцятилітньою красунею, повною темпераменту танцюристкою з нічною клубу в Ганновері. Мені здавалося, що вона — втілення усього, чого тільки чоловік хоче бачити в жінці. Через місяць ми одружилися. — Джонсон глибоко затягнувся димом. — Ми надумали залишитися в Німеччині. Це збіглося з пропозицією американського «Army Intelligence 02»[21]. Мені запропонували бути зв’язковим офіцером. Цей «статус кво» лишався без змін, розумієш? — він глянув Шелю в очі. — Тільки це абсолютно між нами, Джон. Занадто багато нас зв’язує, щоб ми крилися один перед одним з такими речами. А втім… — він кілька секунд помовчав, — при нагоді ми обміркуємо деякі можливості краще порозумітися.

Здивований Шель раптово підвів голову, але Джонсон говорив далі:

— До війни я вивчав право, тому завдяки деякій допомозі зверху мені дали посаду помічника прокурора. Тут я можу спостерігати все, що діється навкруги… Але досить про це. Основна робота і функції, які я виконую між іншим, мене цілком задовольняли б. Ускладнення виникли через невдалий вибір подруги життя. — Перехопивши погляд Шеля, він кивнув головою. — Так, саме Кароліна. Це зла і безсердечна жінка, яка не знає ні етики, ні будь-яких загально прийнятих моральних норм. Вона фліртує з кожним зустрічним… — У голосі Джонсона бриніла гіркота і розпач. Він говорив швидко, немов випльовував щось дуже неприємне. — Я намагався уладнати справу, просив, доводив, погрожував. Кароліна щоразу клянеться, що послухає мене, кається, але ідилія триває не довго. Не думай, що я хочу виплакатися на твоїх грудях. Я не розповідав би про це першому-ліпшому. Люди здебільшого цього не розуміють. Тобі я вірю.

Шель співчував Джонсону, хоч не знав, як виявити свої почуття.

— Говори відверто, Пауль, — сказав він. — Я розумію твої турботи і радий, що минулі роки не розірвали нашої дружби.

— Так… підвал! Мало хто знає, як зв’язують такі переживання! Щодо Кароліни… хотів просто попередити тебе. Я не певен, чи вона не випробовуватиме своїх трюків і на тобі, а мені не хотілося б, щоб це стало причиною…

— Облиш, Пауль, — перебив Шель. — У мене досить міцні принципи!

— Так, так, звичайно! — підтакнув Джонсон, протираючи очі.

Шель підняв кухоль і допив пиво. Його дивувало, чому Джонсон досі не згадав про Леона. «Мабуть, так захопився власними переживаннями, що просто забув про нього», — пояснював собі журналіст.

— Шкода, що ми не можемо після п’ятнадцяти років організувати зустріч усієї трійки, — сказав Шель, наводячи розмову на бажану тему.