Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Тут цілком міг бути простий збіг, який нічого не означав. Ну, зайшла дівчина до Інженера. Той був старійшиною в селі й сам вирішував, кому до нього заходити, а кому ні. Ну, пройшлася повз дуб, привіталася з хлопцями, прогулялася ще собі до лісу та й повернулася. Випадковістю могло бути й те, що гуляла вона там, де її не могли бачити вартові, й те, що саме в цьому місці стоїть той незбагненний дуб. Усе могло бути звичайним збігом подій, ніяк між собою не пов’язаних.
Мабуть, тут більше важила дивна й неприязна поведінка Інженера після того, як хлопець повернувся з Руїни. Йому все було не так, він виступав проти всього, що Лисий пропонував. Навіть коли вже Лисий довів, що його пропозиції можуть бути корисними, як це трапилося з криницею. Тепер навіть дивно згадувати, що така проста ідея не спала на думку нікому з односельців раніше. Коли вже справу було закінчено і всі обливалися крижаною водою, щасливо регочучи, дехто з них пригадав, що колись чули про криниці, але цей спогад чомусь повернувся тільки тепер.
Власне, після криниці стосунки хлопця з Інженером зіпсувалися ще більше. Якби йшлося про когось іншого, Лисий міг би подумати, що людина просто заздрить йому. Але ж це був Інженер!
— Ну то й що, що Інженер? — заперечувала Леля. — Та й не Інженер він ніякий. Я думаю, він і був тим хлопцем, що багато років тому приходив до справжнього Інженера. Потім пішов додому й присвоїв собі чуже ім’я…
Лисий це зрозумів іще тоді, коли лежав хворий в ошатній хатинці край Руїни. Що ж до всього іншого… Не вірити Інженерові — це все одно, що не вірити батькові.
У відповідь на це Леля тільки хмикала й замовкала. Лисий також втратив батька, був сиротою. Однак у Лелі це був зовсім свіжий біль. Тому й хлопець замовкав, коли їхні суперечки мимоволі торкалися цієї теми.
Тепер, роздивляючись із колючих заростів ожини Любину хатину, Лисий усе те згадував і намагався знайти в пам’яті щось таке, що дозволило б усі ці факти або відкинути як не варті уваги, або вибудувати бодай якесь пояснення, що трималося б купи. Не вдавалося.
Він не вперше бачив Любину хату з цієї точки. Власне, в селі нічого не було такого, чого б він не бачив. І всередині хати колись був — ще за життя Любиної бабусі. Але тепер дивився іншими очима. Не сказати б, що йому це подобалося — бути вивідником, однак…
Невелике обійстя досить занедбане. Город заріс відцвілими будяками, височенною кропивою й пузатою коноплею. Тільки під самою хатою — з південного боку, куди виходять два віконця, серед бур’янів стриміли білоголові стріли цибулі й часнику. З того ж боку, приставлена до невеликих дверцят горища, стояла груба драбина. І що здалося Лисому особливо прикметним, від драбини до лісу вела ледь помітна стежинка, якою, без сумніву, користувалася тільки одна людина, що знала цей шлях, як свої п’ять пальців. Лисий цієї стежки й не помітив би, якби не шукав. Більше того, іншим разом він би й сам не пішов цією стежиною. Бо якщо стояти біля драбини, то варто було б вибрати якийсь інший шлях, адже стежина впиралася в густий кропивний ліс. І тільки підійшовши до нього, можна було помітити, що кропива стоїть не суцільною стіною, що через неї в’ється прохід.
Виходить, Люба цей шлях навмисне заплутала. Навмисне хотіла, щоб ніхто про цей прохід не знав. Адже навіть стоячи біля драбини, навіть помітивши щось на зразок стежини, ніхто б і не подумав, що це шлях до лісу.
За спиною Лисого щось зашурхотіло в траві, і він від несподіванки здригнувся. Але нічого небезпечного — просто греблася в землі чорна курка.
Перше побачення
Сірі й чорні чайки ширяли над водою, стрімко падали в хвилі й знову злітали вгору, проковтнувши здобич. На протилежному боці ріки стелилися луки. Там походжала пара лелек. Лелі нечасто доводилося спостерігати, як вони полюють. Рухи їхні були вповільнені й сповнені владної гідності. Стоячи на одній нозі, вони пильно стежили за тим, що відбувається у воді під ними, потім стрімко опускали довгого дзьоба у воду, тоді задирали голову й ковтали жабу чи що там вони знаходили. Детальніше роздивитися було важко — все ж таки річка досить широка.
Плесом миготіли сонячні зайчики. Часом набігав легенький вітерець і ковтав їх десятками, поребривши поверхню води. Але щойно він заспокоювався, зайчики знову займали водний простір.
Одне пожирає іншого. Одне пожирає іншого. Закон життя. Леля розуміла це, але все її єство проти цього закону повставало. Вона не могла змиритися…
Щось стиха хлюпнуло біля самого берега. Дівчинка підвела очі й побачила над водою голову чарівної жінки з довгим мокрим волоссям. Леля знала, якою отруйною є вода в річці, але ця жінка світилася чистотою і здоров’ям. Серед наземних людей таке дуже рідко можна побачити.