Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Аж ось ліс розступився, й глибока улоговина побігла вниз — до струмка. Її густо вкривала буйна трава, ніде не м’ята й не топтана, і це Лелі не сподобалося. Навіть не те її бентежило, що в цій траві залюбки могли ховатися гадюки, бо ж і для них ця улоговина була добрим шляхом від струмка в ліс, де є миші, пташині яйця й інші харчі. Найгірше те, що це місце — таке зручне для водопою, ніякі звірі не відвідували. Якби хоч зрідка вони сюди приходили, то трава не виросла б така густа й висока.
Мабуть, Василько теж про це подумав, бо, спинившись, нічого не сказав і ні про що не спитав. Не виходячи з-за стовбурів останніх перед улоговиною сосон, діти стояли й дивилися. Вони не помічали нічого загрозливого і від того ще гостріше відчували небезпеку. Це місце дуже нагадувало пастку, от тільки ким наготовану? Леля перебирала подумки різні варіанти і ні з чим знайомим порівняти побачене не могла.
Вона глянула на Глину, що притиснувся спиною до її стегна й дрібно тремтів. Леля тільки тепер усвідомила, що відчувала це тремтіння від тієї миті, коли вони зупинилися перед улоговиною. Глина був наїжачений, переляканий, зуби ошкірені, але навіть гарчати він не наважувався. Якби мав голос, то сказав би:
— Ходімте звідси якомога далі! Тут навіть стояти не можна, не кажучи вже про те, щоб іще хоч крок ступити вперед. Можете мене вважати боягузом, панікером, навіть зрадником. Тільки мерщій ходімте звідси світ за очі!
Василько повільно нахилився, підняв із землі гілку й показав Лелі очима на Глину. Вона зрозуміла, взяла пса за нашийник. Хлопчик розмахнувся і, не виходячи з-за дерева, сильно кинув палицю майже на середину улоговини. Гілка зникла у траві.
І нічого не відбулося. Тобто не відбулося зовсім нічого. Палиця зникла, немов влетіла в темряву. Вона не зрізала трави, навіть не прим’яла її. Просто гулькнула крізь неї, наче у воду. От тільки кіл на поверхні не з’явилося. І ніякого звуку не пролунало.
За півхвилини щось ніби загуло десь далеко під землею, під їхніми ногами, під непорушною травою перед ними. Земля дрібно затремтіла, затремтів стовбур дерева, якого Леля торкалася долонею. Там — під землею — було щось велетенське й неспівмірне ні з чим, що вони знали. Не змовляючись, діти розвернулися й щодуху побігли геть від цього страшного й незрозумілого місця.
Висотний пень
Зіскочивши на землю, Лисий розвернувся і як міг весело глянув на Петруся й Вуханя.
— То що, розважатиметеся далі?
Вухань, який перед тим радісно йому усміхався, опустив очі й винувато відповів:
— Так ми ж хіба… Ми ж не той…
— Отож-бо й є, що не той, — передражнив його Лисий. — Звідки ви знаєте, що ніякий вовкулачий вивідник не стежив, поки ви тут «хіба»?
— Ніхто за нами не стежив, — серйозно промовив Петрусь. — Ми помітили б. Взагалі нікого поблизу не було. Тільки Люба пройшлася двічі.
— Що то значить «пройшлася»? — Лисий намагався не виказати здивування.
— Та кудись той… Ішла… — пояснив Вухань. — А потім той… Поверталася.
— Взагалі мені здалося, що вона до нас ішла, — втрутився Петрусь. — Бо спочатку йшла швидко, а як наблизилася, то… Почала якісь дурниці теревенити… Що ми такі майстри і що в неї причілок розхитався в хаті…
— Ну?
— Ну й нічого. Пішла далі — отуди, — Петрусь показав рукою в напрямку заростів шипшини. — А за кілька хвилин повернулася й пішла в село, а з нами вже не розмовляла більше.
— Мабуть, до вітру той… — припустив Вухань.
— Чи не далеко вона до вітру ходить? — Лисий зняв капелюха й струсив із нього чіпке павутиння, що назбирав, поки спускався з дерева. — У неї в дворі вбиральня є… Ну гаразд, закінчуйте й приходьте до села. Треба порадитися всім разом.
Лисий пішов далі й по дорозі зрозумів, що сказав дурницю. Всім разом порадитися не вдасться. Принаймні найближчим часом. Немає ж Лелі й Василька. Коли вони повернуться, передбачити важко. Хлопець знову почав картати себе за те, що відпустив їх у цю небезпечну й не дуже зрозумілу подорож.
У селі мало хто знав, куди пішли Леля й Василько. Знали тільки діти й Інженер. Схоже, тепер знала й Люба. Звісно, якби не Лисий, Інженер Лелю не відпустив би. І Лисий не відпустив би.
Втім, він не міг не визнати, що ця подорож потрібна. Сам скільки разів повторював:
— Ми нічого не знаємо!.. Цим діти й відрізняються від дорослих. Дорослі за своє життя так багато бачили, стільки пережили. Вони навчилися все одне з одним порівнювати.