Бо війна — війною… Через перевал

Здвиг, задуманий українською громадою як завершення шевченківських святкувань, почався у суботу виставою «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка в залі кінотеатру «Gwiazda»[8] на Францішканській і вітальним вечором, а в неділю після олімпіади має закінчитися в Спортовій палаті великим комерсом[9], на якому за п'ять корон можна буде замовити столик, причому за вечерю і напої треба платити окремо.

Михайло стояв у вишикуваній на Стрийському шосе колоні стрільців з однозарядним і важким «верндлем» на плечі — п'ятизарядні «манліхери» дісталися старшинам, — кріс давив у плече, і Михайло міркував собі, що такою зброєю багато не навоюєш: «верндель» нагадував козацький самопал, та й усе на нинішньому святі намагалося дотримуватися козацької атрибутики, починаючи з випозиченого в театрі «Руської бесіди» гетьманського одягу на кремезній статурі голови Українського січового союзу доктора Кирила Трильовського і кінчаючи барвистими шароварами старшин, що стояли попереду рядових стрільців за широкою спиною Кирила, а серед них хорунжий Гриць Шепетюк.

Через ту гетьманську вберю і почалося непорозуміння між провідцями свята. Голова «Сокола» професор Іван Боберський, який повинен був іти поруч з Трильовським, гетьманського чи хоча б полковницького одягу не мав і, ображений, що Кирило, не попередивши його, так ефектно вирядився, навідріз відмовився іти з ним поруч, бо виглядатиме хіба що гетьманським джурою, тож відвів своїх соколів у кінець колони на значну віддаль від Трильовського.

Михайло чув суперечку між провідцями здвигу, і його пересмикнуло: Господи, ще ж нічого не почалося, ще ж ніхто не знає, буде чи не буде створений при австро–угорській армії український легіон на зразок Першої стрілецької бригади Пілсудського, а вони вже погризлися за регалії, нібито в майбутній боротьбі вирішуватиме перемогу не сила, не єдність, а барвисті кунтуші і розцяцьковані піхви шабель. Хвалити Господа, що на ньому сірий однострій рядового стрільця…

Колона рушила. Попереду Михайла карбує крок хорунжий Шепетюк із «манліхером» на ремені, на ньому вишивана лляна сорочка, зелений кунтуш і червоні шаровари; й здається враз Михайлові, що вони відмаршировують на фронт, і той пишний одяг виваляється окопною глиною і кров'ю… Колони йдуть одна за одною, грає оркестр, хор співає «Нумо, браття, до зброї, ходім погуляти!», пісня захоплює дух, з нею легко йти до бою, Михайло співає теж, плече ниє від «верндля», — як він буде воювати, коли в нього вкладається тільки один патрон?.. До тями повертають його вигуки «слава!» — це вітають їх люди, що стовпилися з обох боків вулиць на тротуарах.