Нортенгерське абатство

— Не маю найменшого уявлення.

— А ви подивіться: ресорна підвіска, сидіння, дорожня скринька, ящик для зброї, крила, ліхтарі, срібне оздоблення — все, як бачите, в цілковитому порядку. Залізні частини — як нові, якщо тільки не кращі. Він заправив п’ятдесят гіней. Я зголосився одразу. Виклав гроші, і екіпаж мій.

— Повірте, — сказала Кетрін, — я так мало розуміюся на таких речах, що не можу сказати, дорого це чи дешево.

— Ні те, ні інше. Правду кажучи, могло коштувати й дешевше. Але я страх як не люблю торгуватись, а в бідолашного Фрімена з грошима було не густо.

— З вашого боку це було шляхетно, — сказала розчулена Кетрін.

— До біса! Коли я роблю щось для друзів, терпіти не можу сентиментальності.

Молодих леді спитали, куди вони прямують. І, дізнавшись про мету їхньої прогулянки, джентльмени вирішили супроводити їх до Едгарз Білдінгз і засвідчити своє шанування місіс Торп. Джеймс та Ізабелла йшли попереду. І остання була така задоволена цією обставиною, так завзято намагалася зробити цю прогулянку приємною для того, кого їй подвійно рекомендували як брата її подруги і друга її брата, і відчувала такі чисті й позбавлені будь-якого кокетування почуття, що, хоча на Мільсом-стріт вони зустріли й пройшли повз тих двох огидних молодиків, вона анітрохи не намагалася привернути до себе їхню увагу й кинула погляд у їхній бік лише три рази.

Джон Торп ішов, звичайно, з Кетрін і після кількох хвилин мовчання поновив розмову про свій кабріолет:

— Однак, міс Морланд, хтось вам, можливо, й скаже, що це дешева річ. Але вже наступного дня я міг би продати його на десять гіней дорожче. Джексон з Оріела одразу ж запропонував мені шістдесят, — Морланд був тоді зі мною.

— Так, — сказав Морланд, почувши ці слова. — Але ви забуваєте, що до ціни входив і кінь.

— Кінь?! Чорта з два! Я б не продав свого коня й за сто гіней. Ви любите відкриті екіпажі, міс Морланд?

— Так, дуже люблю. Але не пам’ятаю, щоб я колись у них каталася. Але вони мені дуже подобаються.

— Чудово. Я буду щодня катати вас у моєму кабріолеті.

— Дякую вам, — трохи зніяковівши, сказала Кетрін, не впевнена, чи годиться їй прийняти таке запрошення.

— Завтра ми з вами їдемо на Ленсдаун-Хілл.

— Дуже вдячна. Але хіба ваш кінь не потребує відпочинку?

— Відпочинку!? Це після того, як він пробіг сьогодні якихось двадцять п’ять миль? Дурниці! Немає нічого шкідливішого для коней, ніж відпочинок. Від нього вони дохнуть швидше, ніж від будь-чого іншого. Ні, ні, поки я тут, він у мене щодня буде тренуватися принаймні чотири години.

— Справді? — дуже серйозно спитала Кетрін. — Але ж це вийде по сорок миль у день!

— Сорок, п’ятдесят — яка різниця? Отже, завтра їдемо на Ленсдаун. Пам’ятайте, я в вашому розпорядженні.