Русалонька із 7-В та загублений у часі
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #2
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В та загублений у часі». Краткое содержание книги:
Леле! Його голос! Дивно, як, почувши, не впала з високої металевої драбини!
— Альо?! Хто це? — наполягав коханий голос.
— Е... я... е-е... Софійка!..— гарячково відімкнула телефон.
Світ поплив перед очима й покотився десь у безвість. Людоньки, це був він! Він! Він! Він!
Як вона перелякалась, як незграбно відповідала! Як різко обірвала зв’язок!
З іншого боку, що мала б йому казати?
— Софійко, то ти йдеш на концерт? — загукали від корпусу.
Ой, ще той концерт! Старша вожата придумала зробити на сцені, що посеред майданчика в саду, самодіяльні виступи. Хто що може, мовляв. А що Софійка може?
Павликові добре: ще перед концертом оформив сцену своїми картинами. Тепер тільки вийде, коротко розкаже про кожну. А вона? Ет, продекламує щось зі шкільного напам’ять, аби відчепились!
“НатАлінОляДашІлонаРит” виявився талановитим: і танці, й співи були чудовими! З кожним новим виступом у Софійки все більше мокріли долоні. Вона нічим не вразить публіки! Вже всоте повторює про себе римовані рядки. Ві-ку-ку вийшла. Ох і співає! Ну й голосочок!
— Я люблю-ю тебе, я люблю-ю-ю тебе, доля нас звела не випадково! — Знайома естрадна пісня лунала якось незвично, по-новому.
Та у Віти хист не тільки до краєзнавства! Чи то, може, хтось її так надихає? Ой, неспроста косує поглядом у Павликів бік!
Коли ж і Софійка вибралась урешті на сцену (за жодну з численних сходинок не зашпортнулась — уже добре!), з кишеньки джинсового сарафана раптом запищала мобілка!
Звичайно,сцена знаходиться на висоті, отже, дзвінки ловляться! Вже націлилась відімкнути звук, як — чи то відчула шостим чуттям, чи таки встигла прочитати ім’я на екранчикові: Вадим!!!
Світ знову поплив, захитався, захороводив. Ні, тепер вона не здрейфить, тепер вона не дасть пропасти Вадовому голосу— хай навіть земля під нею западеться!
— Хелоу, Софко! Дзвонила? Бо я зі старими був на Багамах, звідти моя мобіла не клює! Щось треба?
Господи, що їй треба? Щось казати, аби не мовчати:
— Як справи?
— Суперово! А ти — у Вишнополі?
— Ні, я на відпочинку!
— Вау! Теж на якихось Канарах відтягуєшся?
— Ну, так... Тут майже Канари... — Говорити, говорити, не мовчати! — Ставок зі скарбами, замок із привидами. Ночі під місячними сонатами проходять. Усе — як у кращих домах Парижа!
— Скарби? Знов щось знайшла? Ну, ти даєш!.. Хоч золото чи так, залізячки?
— О, тут і залізячки на вагу золота! — мимоволі ворухнула перебинтованою ногою. — А... а як там Ірка Завадчук?
— Ой, ти ж знаєш, яка вона приколістка! Забацала собі такий класний прикид! Побрилась під бобрика! Щоб спека не діставала!
— Ірці навіть побритою стильно!
— Ха-ха! Ти, як завжди, хохмачка! — реготнув. — Ну, що, па-па?
Щось казати, казати, не мовчати!
— Тут у нас теж усі в класних прикидах, — обвела поглядом барвисте товариство. — Павлик у олійних мазках, Ві-ку-ку в усевидющих окулярах, Алла Іванівна —в окулярах рожевих, “На-тАлінОляДашІлонаРит...” — хто в чому... А головне — справжні орлята! Усі — крилаті. І саме вбиваються в пір’ячко.
— Відпадно! Ну, па-па, бо, знаєш, мані-мані! Коли що — дзвони!
— Па-па... — видихнула вже у відімкнений апарат.
І в цю мить публіка загриміла гучними оплесками.
— Браво! Біс! — почулося звідусіль. — Оце номер! Мо-ло-дець!!!
Та це ж вона балакала при всіх, на сцені!!! Яка ганьба! Який сором! З цим Вадимом зовсім здуріла! Тікати звідси! Провалитись під землю, яка так і не розверзлась нині під нею! Опустила голову, прикрила долонями очі...
...О, рятівна ідея!— картинно зробила реверанс, усміхнулась і вітально помахала глядачам рукою! Аудиторія зааплодувала ще гучніше. Лиш Ві-ку-ку підозріливо усміхалась. Та ще Павлик чомусь спохмурнів.
— Дякую! Щиро дякую! —відкланялась дівчинка й полегшено рушила до свого місця на лавці.
“Побрилась під бобрика! — втихомирити збуреного серця не могла. — Від спеки! Щоб мізки не пітніли — якби вони в неї були!!!”
А в цілому... Подзвонив же!!! А як зреагував на комплімент про Завадчучку? Хохмачкою назвав! Отже, не вважає красунею? Чи вважає? Адже ще тільки приїхав зі своїх Багамів — а вже з Іркою бачився! Може, випадково? Але подзвонив, подзвонив!!!
— Оригінально! Бачите, як можна зробити чудовий виступ на порожньому місці! — переможно обвела поглядом “орлят” Алла Іванівна. — Як зіграла! Талант — він у всьому талант!
32. Ше один спосіб сповільнити час
“Ні, ну, подзвонив же! Поздвонив! Подзвонив!” — бриніла в душі безконечна пісенька, поки сиділи з Дашківським на башті. Хотілось обняти цілий світ, який простелився зеленими врунами на всі боки! Поцілувати небо в кожнісіньку хмарку!
Гаї шумлять — я слухаю,
Хмарки біжать — милуюся.
Милую ся-дивую ся,
Чого душі моїй так весело!..
Сама й не помітила, як майже заспівала рядки, яких так і не прочитала вчора зі сцени.
— Що панна таке гарне розказує? — замилувався Казимир.
— Це Павло Тичина!
— Не чув такого... Але файно! Бардзо файно! — застрибав на радощах. — Софі теж любить поезію?
— Гм... можливо.
— То я панні відкрию свою таємницю!
І зашепотів на вухо Софійці:
— Я теж люблю почитувати віршики! Не признавався раніше, бо ніколи не чув, щоб хтось із них бодай раз балакав про вірші. Гадав, що це нині не модно. А виявляється, через те, що вони — темні душі!
Темні? Гарно сказано. Мабуть, Софійка в поезії теж — темний ліс і купа дров...
— Ви вважали, що тепер вірші померли?
— Ні, померти вони не можуть. Але, думав, вони — як я: тиняються неприкаяні, чекаючи своєї часової шпаринки. Я їх читаю тут, на вежі! Панна помітила, що вірші сповільнюють час?
— Стривайте, ви ж кажете — на вежі, вгорі, час швидшає?
— Безперечно! Він так красиво швидшає, що аж хочеться його сповільнити! Погодьтесь, що вам не схочеться поетувати, наприклад, у підвалі. Чи в підземеллі.
— Ай справді!
— Бо там час і так повзе, як черепаха. А тут поезії з грудей самі просяться!
— Справді!
— Отож як хочете продовжити гарні миті свого життя (або просто продовжити життя — коли йдеться про вас, смертних), декламуйте поезію!
— А ви що ж любите декламувати?
— О, багатьох поетів! Гайне, Байрон, Міцкевич... Я вивчав їх за книгами. В оригіналі. Але оце наймиліше:
Тяжко мені сиротою На сім світі жити;
Свої люде — як чужії,
Ні з ким говорити;
Нема кому розпитати,
Чого плачуть очі;
Нема кому розказати,
Чого серце хоче...
Чужі люди не спитають —
Та й нащо питати?
Нехай плаче сиротина,
Нехай літа тратить!..
— Шевченко? Звідки ви знаєте Шевченка?
— Його мені годинами переповідала напам’ять моя нянька Ганна. Переповідала і плакала. Наче передбачала, що наступне століття переповідатиму і плакатиму ним я...
Боже, який він симпатичний і зворушливий, цей Завтрашній! Буде шкода, якщо раптом йому доведеться перебиратись у чиєсь непривабливе, а то й бридке, тіло!
Аби відволікти від сумного, запитала:
— А є поети, яких ви, наприклад, не любили?
— О, є! Один. Той, що часто приїздив до нас у гості! Шампанський, чи Бургундський, чи як його там. Він постійно зупинявся в тій самій кімнаті. В тій, що всередині цієї башти. Хоч у нас майже весь третій поверх — мешкання для гостей. От ходімо, глянете!