Русалонька із 7-В та загублений у часі

   —           То що? Вийдеш за мене? — допитується пан.

   —" Нс хочу, прошу пянв, бо у вашому дворі дуже собаки вредні!

   Пан од сміху аж на комод (чи будуар, як там у них називається) похилився.

   — Я, — обіцяє, — завтра ж їх звідси видворю!

   Бовкнули вони обоє те всерйоз чи жартома, проте наступного дня псарню перевели в глиб хазяйських споруд. Всерйоз чи жартома так побалакали, а пан таки наповративсяженитись!

   Не на жарт, видно, запала йому в душу простота і врода дівоча. Досі було стільки в нього коханок — із жодною до вінця не хотів!

   А Маруся перелякалась: і спідниці не віддав, і світ хоче зав’язати! Маруся ще дуже юна, все для неї лиш починається: і вечорниці, і залицяння одного вродливого конюха...

   Проте добрі люди (ті самі, що й першого разу) своє мовили. Правду, мовляв, повір’я каже: як покусає дівчину пес, значить, вона скоро заміж піде. І впевнили юнку: дурна будеш, Марусю, якщо відмовишся! Таке щастя раз у сто років трапляється!

   Нічого діяти сердешній, мусить погоджуватись. А ще як уявила, якою гарною в панському вбранні видасться тому своєму конюхові!..

   Що вже за весілля було!.. Три дні й три ночі столи вгиналися й музики не втихали. А ще, чули, зубами скреготала від люті панова сестра. Звісно, відтепер головною окрасою дому стане ця задрипанка, а сестрі доведеться навіки заткнутись!

   Зажили тоді молодята... Хто їх знає, як вони там собі зажили. От тільки відтоді часто бачили в селі карету. їздила тією каретою молода вродлива пані Марія і розкидалацукерки. Дуже їй подобалось, як дітвора з дорожнього пилу ті дарунки вигрібає, б’ється за них. Хороша була: так бідних

   І кликали її з тих пір селяни між собою... вже не Марусею, але й не пані Дашківською, бо, видно, заздрість усе ж заїдала. Прозвали її — пані Фіртичкою.

   —           Ну, ось: вам ка’, а мені — бубликів в’я’! — закінчила Віта.

   Софійка сиділа мовчки: так, певно, в перші миті німує золотошукач, натрапивши після довгих днів марних блукань на золоту жилу і не ймучи віри своєму щастю.

   Нарешті заговорила:

   —           Віто, бути тобі краєзнавцем чи фольклористом! Укласти б тобі “Літопис Леськовичів у любовних історіях його жителів” або щось подібне! Книга стала б справжнім бестселером!

   —           Без чого, без чо’? — ледь збила урочистість моменту своїм запитанням Віта.

   —           Популярною стала б! Знаменитою!

   —           Ти серйо’? — засяяла. — А якби Павлик ще й малюнки на сторінках поробив!..

   —           Я серйозно! З Павликовими ілюстраціями було б узагалі! Якось домовляйтесь із ним. А

   дітей потішати!..

   24.Переможці

   мені ти ще скажи, чи щасливо жила та Марія з паном?

   — Про це бабця мовили так: “А чого ж би за таким багатющим паном та нещасливою бути?” Але я вважаю, що — не ду’. З дітьми-то в них були пробле’: один тільки хлопець був, і той зарання — чи то помер, чи десь дівся. А без дітей — яке щастя?

   —           Хло-о-опець? Десь дівся?

   —           Про це бабця нічо’ не згадували. Мабуть, не знав його ніхто з сільських: вулицями не ходило, десь по хоромах висиджувалось. Ой, Соф’, а чо’ це Павлик біжить такий веселий?

   Справді, до веранди, просто до дівчат, звідкись біг (ну, біг — сказано трохи заголосно: котився, перевалювався) Павлик. Його усмішки не міг приховати навіть дощ.

   Прониклива подруга, щоправда, відразу й розгадала причину. Щойно той розкрив рота і видихнув: “Зараз я повідомлю таке-е-е!..”, — як Віта його випередила:

   —           Що, ваша газета зайня’ перше місце? — Підскочила з лавки й переможно затрясла кулачками: — Ура!!! Я в тобі не сумніва’!

   —Зайняла...— трохи розчаровано видихнув Павлик, якому не вдалося зробити сюрприз. Так видихає з себе повітря пробитий м’яч. Нового умудрився додати хіба що: — Нагороджуватимуть завтра на лінійці!

   — Призами в таких конкурсах заведено вручати коро’ олівців! — довершила Ві-ку-ку.

   25.Водяна знахідка

   І сьогодні теж до замку Софійка не піде! Хай Завтрашній повариться у своїх проблемах сам. Хай попробує, як це — без неї. Хай знає, як зникати серед білого дня, кинувши напризволяще ясну панну. Хай потужить, хай поплаче, як ніколи досі, щоденна (щонічна!) “Місячна соната”!

   А купатись — охоче! Сьогодні з самого ранку парить. Мабуть, знову буде дощ, але поки що “Орлятко” проведе свій післяобідній час на ставку.

   Ах, яке задоволення пірнути в чисту прохолоду! Як приємно вкотре заплисти за буйок і краєм ока вловити на замковій вежі похнюплену знайому постать! Здається, побачив її? Зате вона його не побачила!

   Софійка мерщій пірнула — аж до дна, що й тут покрите пісочком. Ай! Нога! Боляче наштрикнулась ногою! Кулею вигулькнула на поверхню. Стискаючи зуби, вже хотіла вертатись до загону. Але хто не відає, що Софійка — дівчинка дбайлива, що не любить вона інших наражати на небезпеку? Вона мужньо ліквідує причину біди! Дістане й викине геть прокляту колючку!

   Ой, що це? Мініатюрний оброслий мулом срібний медальйончик на ланцюжкові! Саме він і поранив дівчинку загостреним окрайчиком!

   На берег вийшла, ледве даючи раду сльозам болю і радості від таємничої знахідки.

   Стривожена Алла Іванівна зразу ж доручила кільком “орлятам” допровадити Софійку до білої табірної лікарки.