Русалонька із 7-В та загублений у часі

   Сашко насупив бровенята і слухав так уважно, ніби тільки він один і міг чимось зарадити.

   Відчула, що їй і справді полегшало, тож перейшла на інші теми:

   —           А ти як живеш?

   —           Я? Ет, що там я?! Все гаразд, як бачиш! Кінці з кінцями зводжу! Якби сестрам не всім трьом одразу в перший клас, то й зовсім було б добре! Може, Любку не посилати ще? Вірка й Надя вже читають, а ця — лінується. То хай рік удома посидить, як думаєш?

   —           Дурниці! Ти її до мене пришли: я швидко навчу! — згадала про свої невикористані вчительські таланти.

   —           Ой, дякую! Я знав, що ти... що ти... що ти — справжній друг!

   —           Ага, ще: будь готовий, може, Завтрашній

   дзвонитиме тобі на мобілку! — додала насамкінець.

   —           Хай дзвонить, скільки захоче. І ти з моєї подзвониш, як треба, чого ж на такому економити’

   Але що робити з тим нещасним привидом’ А може, — прояснів зненацька, — щось підкажуть речі, які є в твоїй шафі?

   —           Знаєш, це — ідея! — радісно поторсала Сашка за кістлявий лікоть. — Зараз же піду додому.

   Перевірю. Бувай!

   —           Бувай... — неохоче здвигнув плечима кур’єр.

   —           І не забудь звертатись до нього на ви! — гукнула вже з під’їзду. — Він дуже культурний!

   Удома відразу приступила до роботи. Гаразд, хоч у шухляду ніхто за цей час не лазив! Покопирсалась шпилькою, висунула на світ Божий давні шафині скарби. А шухляда — хоч би тобі рипнула! Мов заціпило!

   Ясно, що ні Софійчині дитячі чобітки, ні коробка з-під маминих парфумів, ні навіть фотографії нічогісінько не підказали. Взялась укотре перечитувати пожовклі газети. Новини — тільки вишнопільські та з ближніх сіл. Про Дашківських, звичайно, жодного слова.

   Дурницю підказав їй Сашко!

   Хіба, може, коралі? То вони зараз — у Сніжани. Або те старе поїдене шмаття? Керсетка, спїдниця, що там іще? Ех, шкода, що його довелось викинути!

   —           Софі-і-і-йко!

   Знову Сашко! Скільки можна: вже темно! Та й бачились кілька годин тому!

   —           Софійко! — Сашкові очі від хвилювання — на півобличчя. — Він!!! Послухай, ось-ось знову телефонуватиме!!!

   Мобілка в його руках справді залементувала. Завтрашній!

   —           Алло, Софі? Перепрошаю панну за пізнє турбування! Благаю, приїздіть найближчим часом!

   Оце так! Зоставила йому телефон, щоб сповіщати вісті, а не для того, аби щодня приїздити!

   —           Що сталося?

   —           Маю деякі новини!

   —           Але бодай натякніть, які?

   —           Це, даруйте, не телефонна розмова! Хай пресвітла панна побачить сама! Чекатиму з нетерпінням! Па-па!

   Зв’язок обірвався.

   Леле, уже геть пізно! А завтра — перше вересня!.. Поки повернеться зі школи, поки дочекається автобуса... Коли ж вона поїде? І чим назад? Вечірніх рейсів до Леськовичів не буває...

   —           А якщо назад велосипедом? — запитав Сашко. — Прихопити його з собою в автобус?

   —           Та я ж до пуття їздити не вмію!

   —           Можна зі мною! Прив'яжу до багажника подушку!

   —           Та ну, подушку! Тільки чи нас двох витримає?

   —           О, мій драндулет ще й не таке витримує! Картоплю копали — всі мішки з городу на ньому перевозив!

   Ні, в цьому Сашкові таки щось є!

   41.Перший раз у сьомий клас

   Тепер тонального крему довелося просити в мами. Пляма від синяка, щоправда, вже не синя, а жовто-зелена, досі виднілась під оком. Зрештою, це було ще півбіди. А от прищика, який нахабно вискочив на носі, не маскував і крем! На додачу Ростик десь подів нову заколку. Отже, на першо-вересневе свято мала на гостинець повний комплект неприємностей. Зрештою, спільними зусиллями тітонька Сніжана й мама сяк-так надали Софійці пристойного вигляду.

   Але яким же гарним став Кулаківський! Високий, засмаглий (шоколадна багамська засмага — це вам не золотава леськовичівська!)! Рудий чуб вигорів на сонці й переливався справжнім золотом. При кожному стріпуванні того чуба Со-фійчине серце зривалось летіти у безвість і бриніло, мов тонка павутинка.

   За тим чубом не зразу вгледіла Ірчин бобрик та її розписані одиничками (на честь першого вересня) нігті.

   Не помітила й чорнявенького сором’язливого хлоп’яка, що тулився на святковій лінійці десь позаду їхнього 7-В. Лиш коли керівничка Ліда Василівна завела того хлоп’яка до класу і представила як нового учня... В Софійчиному класі ніколи ще не було новеньких! Точніше, з нових учнів приходили тільки дівчата.

   — Прошу прийняти до нашої класної родини Дмитра Іваненка! — сказала вчителька.

   Софійка, звичайно, однолюб. Але й вона завважила розумні чорні очі й незвичайну вроду хлопчини.

   —           Сідай, Дмитрику, поки що тут, а там буде видно! — Ліда Василівна запропонувала новенькому вільне місце... біля Софійки!!!

   —           Оба-на! — не втримався Вадим. І тихенько присвиснув.

   Серце вкотре обірвалось і запищало, як спіймана в павутину мушка.

   —           Ну, що, будем знайомі? — тихенько шепнув Дмитрик до нової сусідки.

   —           Софійка... — видобула з себе ледь чутне.

   —           Дуже симпатичне ім’я! — усміхнувся новенький.