Понеділок починається в суботу

Поряд із триповерховим громаддям «Солрибпостачпромспоживспілки ФЦУ» я, врешті, знайшов маленьку чепурну чайну № 16/27. У чайній було добре. Народу не дуже багато, пили справді чай і розмовляли про речі зрозумілі: що під Коробцем завалився, нарешті, місток і їхати тепер доводиться убрід; що пост ДАІ вже тиждень як з п’ятнадцятого кілометра забрали; що «іскра — звір, слона уб’є, а щоб схопити — дзуськи…» Пахло бензином і смаженою рибою. Не зайняті розмовами люди пильно роздивлялись мої джинси, і я радів, що ззаду є професійна пляма — позавчора я дуже вдало сів на шприц із солідолом.

Я взяв собі повну тарілку смаженої риби, три склянки чаю і три бутерброди з баликом, розплатився купою бабчиних мідяків («Біля церкви стояв…» — пробурчала буфетниця), прилаштувався у затишному куточку і взявся до їжі, із задоволенням спостерігаючи за цими хриплоголосими, прокуреними людьми. Приємно було дивитися, які вони засмаглі, незалежні, жилаві, з усім обізнані, як вони з апетитом їдять, з апетитом палять, з апетитом розповідають. Вони до останньої краплі використали перепочинок перед довгими годинами труської нудної дороги, розжареної задухи кабіни, куряви, сонця. Якби я не був програмістом, я би обов’язково став водієм і вже працював би не на миршавенькій легківці, і не на автобусі навіть, а на якому-небудь вантажному чудовиську, щоб до кабіни треба було залазити по драбині, а колесо міняти за допомогою невеличкого підйомного крана.

За сусіднім столиком сиділи два молодих чоловіка, не схожих на водіїв, і тому спершу я не звернув на них уваги. Так само, втім, як і вони на мене. Але коли я допивав другу склянку чаю, до мене донеслося слово «диван». Потім хтось із них промовив: «…A тоді незрозуміло, навіщо вона взагалі існує, ця Хатнакурніж…» — і я почав слухати. На жаль, говорили вони неголосно, та й сидів я до них спиною, тож чути було погано. Але голоси здалися мені знайомими: «…ніяких тез… тільки диван…», «такому волохатому?..», «…диван… шістнадцятий ступінь…», «…при трансгресії тільки чотирнадцять порядків…», «…легше змоделювати транслятор…», «…чи мало хто хихотить!..», «бритву подарую…», «…не можемо без дивана…». Тут один із них запирхав, і так знайомо, що я відразу згадав сьогоднішню ніч і обернувся, але вони вже йшли до виходу — двоє здоровенних хлопців з крутими плечима та спортивними потилицями. Якийсь час я ще бачив їх у вікно, вони перейшли площу, обігнули садок і зникли за діаграмами. Я допив чай, доїв бутерброди і теж вийшов. Диван їх, бачте, хвилює, думав я. Русалка їх не хвилює. Кіт, котрий розмовляє, їх не цікавить. А без дивана вони, бачте, не можуть… Я спробував пригадати, який же в мене там диван, але нічого особливого на думку не спадало. Диван як диван. Гарний диван. Зручний. Тільки чудернацька дійсність на ньому сниться.