Сповідь відьом

— Я маю інші плани, — грубо бовкнула я, сама не в змозі чітко сформулювати, що ж то були за плани. Метью Клермон, безперечно, знав, що я відьма, хоча я й не збиралася святкувати Мабон.

— Дуже жаль, — пробурмотів він із легкою усмішкою. — То, може, іншим разом. Ви ж у Оксфорді на рік, еге ж?

Бути поруч із вампіром — це завжди нервує, до того ж гвоздичний аромат, який ішов від Клермона, чомусь нагадав мені химерний запах фоліанта «Ешмол 782». Не в змозі мислити чітко, я поспішно закивала головою. Бо так було безпечніше.

— Я так і думав, — мовив Клермон. — Не сумніваюся, що наші стежки ще перетнуться. Оксфорд — таке маленьке містечко…

— Дуже маленьке, — погодилася я, шкодуючи, що не поїхала на вихідні до Лондона.

— Що ж, бувайте, докторе Бішоп. Радий був із вами познайомитись, — сказав Клермон, простягаючи руку. За винятком короткої подорожі до моєї шиї, його очі жодного разу не відірвалися від моїх. Здається, він навіть жодного разу не блимнув. Зусиллям волі я змусила себе не відвернути погляду першою.

На мить завагавшись, я простягнула йому свою долоню. Легкий скороминущий дотик — і вампір опустив руку. А потім усміхнувся, відступив назад і зник у темряві найстарішої секції бібліотеки.

Я постояла непорушно, доки мої закляклі руки знову набули здатності рухатися, а потім повернулася до свого столика і вимкнула комп’ютер. Коли я збирала свої папери, примірник «Нотаток та загадок» докірливо поцікавився, чому ж я так і не зволила заглянути в нього, якщо вже зняла з полиці? Та й увесь мій список являв собою суцільний докір. Я вирвала його з блокнота, зіжмакала аркуш і кинула його в сміттєвий кошик під столом.

— Сьогодні й без того було достатньо мороки, — стиха промимрила я.

Коли я здавала рукописи, черговий інспектор за столиком зиркнув на свій годинник.

— Так рано йдете, докторе Бішоп?

Я кивнула мовчки, стуливши рота, щоб не спитати інспектора, чи він, часом, не знає, що у відділі палеографічної довідкової літератури щойно був вампір?

Він підняв стос картонних коробок із манускриптами.

— А завтра вони вам знадобляться?

— Так, — пошепки відповіла я. — Завтра знадобляться.

Виконавши останню академічну процедуру, пов’язану з виходом із бібліотеки, я, нарешті, звільнилася. І прожогом кинулася крізь візерунчастий вихід читального залу, простукала туфлями по вкритій лінолеумом підлозі. Стукотіння відлунювало від кам’яних стін, а я щодуху мчала повз стелажі з книгами, огороджені вельветовими линвами від надміру цікавих читачів. Я злетіла зачовганими дерев’яними сходами й опинилася в чотирикутнику першого поверху. Тут я прихилилася до залізного поруччя, що огороджувало бронзову статую Вільяма Герберта, і жадібно втягнула в себе прохолодне повітря, відчайдушно намагаючись вивітрити з ніздрів залишки запаху гвоздики та кориці.