Сповідь відьом

Та найбільше нервувала в цьому вампірі не бездоганність його статури, а моторошна комбінація сили, моторності та гострого розуму, яка відчувалася навіть на відстані. У чорних брюках та світло-сірому светрі, з чуприною чорного волосся, відкинутого з лоба і коротко підстриженим на потилиці, він скидався на пантеру, що була готова напасти будь-якої миті, але не поспішала цього робити.

Вампір усміхнувся, не оголивши зубів. То була стримана усмішка ввічливості. Та я мало не фізично відчула бездоганно прямі й гострі ряди його зубів за блідими губами.

Від самої думки про ці зуби хвиля адреналіну прокотилася моїм тілом, а пучки затерпли. Раптом мною заволоділа одна й тільки одна думка: «Тікай звідси. Негайно!»

Мені здалося, що сходи стали набагато далі, аніж за чотири кроки, які мені знадобилися, щоби здолати відстань. Я прожогом кинулася до нижнього ярусу, але перечепилася об останню сходинку і впала прямісінько в очікувально розпростерті руки вампіра.

Ясна річ, він першим встиг до нижньої сходинки.

Пальці його були холодні, а руки — міцні, як криця. Повітря довкола мене наповнив аромат гвоздики, кориці й іще чогось, схожого на ладан. Вампір поставив мене на ноги, підняв із підлоги примірник «Нотаток та загадок» і, злегка вклонившись, подав його мені.

— Я так розумію, ви — доктор Бішоп?

Тремтячи усім тілом, я кивнула.

Довгі бліді пальці його правої руки пірнули в кишеню і видобули звідти блакитно-білу візитну картку. Він подав її мені.

— Мене звуть Метью Клермон.

Я взялася за кінчик картки, намагаючись не торкатися його пальців. Поруч з іменем Клермон на візитці була зображена емблема Оксфордського університету з її трьома коронами та розгорнутою книгою, а потім ішов рядок із переліченням титулів, котрі свідчили, що його вже прийняли до Королівського наукового товариства.

Що ж, непогано для людини тридцяти з гаком років, хоча я підозрювала, що справжній вік вампіра був, принаймні, удесятеро більшим.

Мене не здивувало те, що вампір-професор спеціалізувався в біохімії й працював від Оксфордського центру нейробіології в шпиталі Джона Редкліфа. Бо ж кров та анатомія — дві улюблені дисципліни вампірів. На додаток до номера офіса й адреси електронної пошти, картка містила також номери трьох різних лабораторій. Може, він раніше мені й не траплявся, але знайти цього вампіра було неважко.

— Ви професор Клермон? — здавлено пискнула я, ледь придушивши в собі бажання заверещати і кинутися до виходу.

— Ми ще не зустрічалися, — проговорив вампір із якимось химерним акцентом у голосі. Загалом цей акцент був кембриджсько-оксфордським, але мав у собі м’яку нотку, яку я не могла визначити. Його очі, які він не зводив із мого обличчя, насправді виявилися не чорними: я побачила, що його розширені зіниці оточує сірувато-зелене срібло райдужної оболонки. Я була не в змозі від них відвернутися, від їх невідпорної притягальної сили.