Піти й не повернутися

Завжди в хлоп'ячій компанії є хтось один, старший чи розумніший, що своїм характером чи авторитетом швидко підпорядковує собі інших. У тій школі в Сельці, як мені потім казав і Миклашевич, таким заводієм став Коля Бородич. Якщо ти пам'ятаєш, його прізвище стояло першим на пам'ятнику, а тепер стало другим, після Мороза. І це правильно. В усій отій історії з мостом саме Коля зіграв першу скрипку. Трагічну, звичайно, скрипку. Але що ж…

Я бачив його кілька разів, завжди він був поруч із Морозом. Плечистий такий, примітний юнак з упертим, мовчазним характером. Судячи з усього, дуже любив учителя. Просто був відданий йому безмежно. Щоправда, я ніколи не чув од нього жодного слова — завжди позирає спідлоба і мовчить, наче сердиться за щось. Було йому на той час, мабуть, років шістнадцять. За поляків, звичайно, не дуже навчався, у Мороза ходив у четвертий клас. І ще одна деталь: у сороковому закінчив той четвертий, далі треба було переходити в НСШ за шість кілометрів, у Будиловичі. Так він не пішов. Попросився у Мороза другий рік ходити в четвертий. Аби в Сельці.

Мороз, окрім того що навчав за програмою та влаштовував позаурочне читання книжок, займався ще й самодіяльністю. Художньою, звісно. Ставили, пам'ятаю, «Павлинку», інші п'єси, декламували, співали, ну як заведено. І, певна річ, були в них антирелігійні номери, всілякі там байки про попа і ксьондза. І оті номери, мабуть, комусь не сподобалися, про це дізнався й скрилівський ксьондз, котрий під час служби на якісь там свята зневажливо бовкнув про учителя із Сельцівської школи. Як з'ясувалося потім, негідно образив його за кульгавість, наче він був у тому винен. До речі, про це довідалися пізніше. А спершу сталося от що.

Одного разу в їдальні зустрічає мене прокурор, усе той же Сивак, і каже: зайди в прокуратуру. Я вже говорив, що страшенно не любив цих візитів, але ж не відмовишся, мусиш іти. І ось, виявляється, в прокуратуру надійшла скарга від скрилівського ксьондза на злодія, що вліз у святий храм і опоганив вівтар, чи як там у них, католиків, називається ця штуковина. Щось написав там. Прислужники, одначе, спіймали осквернителя, ним виявився сельцівський школяр Микола Бородич. Тепер ксьондз і група парафіян звертаються до влади з проханням покарати зловмисника і його вчителя.

Що тут робити — знову розбиратися? Через тиждень у Сельце виїжджає слідчий, дільничний, якесь духовне начальство з Гродно. Бородич не відмовляється: так, хотів помститися ксьондзу. Але за кого й за що — не говорить. Йому кажуть: не зізнаєшся щиро — засудять, не подивляться, що недоліток. «Ну й хай, — каже, — засудять».

І що ти думаєш, чим скінчилося? Мороз усю провину взяв на себе, довів начальству, немовби все це — результат його не зовсім продуманого виховання. Їздив кудись у центр, клопотав — і хлопцеві дали спокій. І ксьондзи відчепилися. Чи треба говорити, що після цього не тільки школярі з Сельця, але й селяни з усієї округи стали дивитися на Мороза, як на якогось заступника. Що в кого було тяжкого чи незрозумілого — всі до нього йшли в школу. Цілий консультаційний пункт з різних питань відкрив. І не лише пояснював чи давав поради, ще й сам клопотався про все. Кожну вільну хвилину — то в район, то в Гродно. По оцьому самому шосе — на підводах чи випадкових, не частих тоді машинах, а то й пішки. І це кульгавий чоловік з ціпком. І не за гроші, не з обов'язку — так просто. За покликанням сільського вчителя.