Піти й не повернутися

Певно, ми все-таки мало знаємо і погано вивчаємо, чим було наше вчительство для народу протягом його історії. Духовенство — це відомо, тут ще є більш-менш достовірний малюнок. Роль попа, ксьондза на кожному історичному етапі простежена. А от що зробило сільське вчительство в наших школах, що воно означало для нашої в минулому темної селянської країни в часи царизму, Речі Посполитої, у війну, зрештою, до і після війни? Це тепер запитай будь-якого шибеника, ким він буде, коли виросте, то він тобі скаже: інженером, лікарем, льотчиком, а то й космонавтом. Так, нині є така можливість. І справді так буває, аж до космонавта включно. А раніше? Коли ріс, бувало, хороший хлопчик, добре навчався, Що про нього казали дорослі? Виросте — учителем буде. І це була найкраща похвала. Звичайно, не всім достойним щастило спробувати вчительської долі, але до неї прагнули. Це була межа життєвої мрії. І правильно. І не тому, що почесно чи легко. Або заробіток добрий — не доведи господи скуштувати учительського хліба, та ще на селі. Та в ті давні часи. Злидні, убогість, чужі кутки, сільська глушина і в кінці — передчасна смерть від сухот… А проте, скажу тобі, не було нічого більш важливого й потрібного, ніж та щоденна, скромна, непримітна праця тисяч невідомих сіячів на цій духовній ниві. Я так думаю: у тому, що ми є тепер як нація і громадяни, — найперша заслуга сільських учителів. Хай, може, я і помиляюсь, але так вважаю.

І тут, як часто буває, не обходиться без своїх подвижників. Мороз був саме одним із тих, хто зробив у цьому розумінні для народу найбільше. І зробив свідомо, часом на свій страх і ризик, незважаючи на труднощі та неприємності. А неприємностей і різних конфліктів у нього завжди вистачало.