Зашморг

— Так, звичайно, — киваю я у відповідь, з нудьгою і роздратуванням думаючи про те, що мені, певно, не скоро пощастить вибратися з цього словесного потоку, відчуваю, як від тепла, спокою та втоми в мене починають злипатися очі. Але розумію, що не слід перебивати Меншутіна і треба примусити себе уважно слухати, бо коли людина говорить так багато, то серед порожніх, гучних слів може промайнути і щось корисне.

Зрідка я позираю на господиню дому. Вона сидить дуже прямо, потупивши очі і перебираючи кінці хустки, накинутої на плечі. Здається, що вона уважно, навіть благоговійно слухає свого чоловіка.

— Отже, — продовжує тим часом Меншутін, розсівшись у кріслі і вільно закинувши ногу на ногу. — З одного боку, ми зв'язані з великою кількістю установ і підприємств у самій Москві, а з другого — з багатьма сільгоспуправліннями по всій країні, а також з окремими колгоспами та радгоспами, які закидають нас незчисленними заявками і замовленнями на сільгосптехніку, особливо на транспортні засоби. От. Ви скажете: постачання сільгосптехнікою — справа об'єднання «Сільгосптехніка», чи не правда?..

Справді, я міг би це сказати. Саме це мені й спало на думку. От завдяки таким живим інтонаціям, якими він, певно, будить на зборах своїх слухачів, Меншутін не дає заснути і мені.

— … І ви матимете рацію! — з незвичайним пафосом та врочистістю вигукує він. — Але справа втому, що у нас теж є деякі резерви, і ми покликані вміло й мудро маневрувати ними, виходячи, природно, з державних інтересів, політичної ситуації і ділової доцільності. От на якому рівні ми повинні працювати сьогодні! Ви згодні зі мною? — І, не чекаючи відповіді, Меншутін з таким же піднесенням продовжує:— Ну, а щодо транспортних засобів, то ми їх одержуємо відповідно до спеціальної постанови Мосради з числа списаних, але ще цілком придатних до експлуатації в умовах сільської місцевості. От. Таким чином, робота наша, як бачите, складна, відповідальна і дуже напружена. Вам так само відомо, я сподіваюсь, який у нас попит, не побоюсь навіть сказати голод, на все це. Чи не так? От. Просто рвуть із рук, рвуть на клапті! І з місць, скажу вам, прибувають не тільки заявки, прохання, вимоги та інші слізні чолобитні, але й люди! Люди! — Меншутін піднімає палець і, зробивши паузу, багатозначно дивиться на мене. — А якщо цій людині до того ж найсуворіше наказано, щоб, скажімо, без самоскида або автобуса додому не повертатися? Ви уявляєте, на що здатна така людина? Але до кого ж вона, як і папір, насамперед потрапляє? До секретаря. До нашої Вірочки. Відчуваєте відповідальність? Відчуваєте нервове навантаження? Га? І їй, Вірочці, доводиться першою вислуховувати всі прохання та благання. Їй доводиться повідомляти про відмову, а іноді й відбиватися від різних подарунків та залицянь. А вона ж і так непогана була, правда, Лізонько? Ну от. То цих подарунків і залицянь було ой-ой-ой скільки! Правда, Лізонько?