Зашморг

— Оте й значить. Справу про самогубство Віри Топіліної вважаю закінченою. Либонь, так, Вікторе Анатолійовичу?

Наш слідчий з прикрістю киває у відповідь.

— Само так, — каже він. — Завтра напишемо постанову. І в архів.

— Як в архів?!

— А так, — знизує плечима Віктор Анатолійович. — Призведення до самогубства ти тут не доведеш.

— Так я й думав, — неквапливо зауважує Валя.

— Що ж це виходить? — ледве стримуючись, кажу я. — Цей негідник буде спокійно жити далі, а…

— Він не буде спокійно жити далі! — підхопившись зі стільця, палко вигукує Едик. — Що ти кажеш? Адже він злочинець! — Червоний від збудження, він повертається до мене. — І я тобі ось що скажу, слухай! Його викрила Віра! Після смерті! Розумієш? А її смерть ще збільшить його провину, ось побачиш! Суд врахує факт самогубства людини, яку Меншутін втяг у злочин. Це ж правда, що він її втяг, так? І проти її волі, так?

— Але він її призвів до самогубства! — не здаюся я.

— Доведи, — пропонує Кузьмич. — Дружина не дасть офіційних показань. Вона тебе попередила. Хто іще? Павло? Це не свідок. Ти сам розумієш. А щодо суду він має рацію. — Кузьмич киває на Едика. — Морально Меншутін відповідає за це самогубство. Оце й усе. Що поробиш. Справи, любі мої, закінчуються іноді й так…