Зашморг

— Ну, що у тебе іще?

Я доповідаю про бесіду з Любою та Меншутіним.

— Так, так… — киває Кузьмич, і, зітхнувши, скидав окуляри. — Хороша, видно, дівчина була. До речі, зверни увагу. Начальник її сказав, що любили вони з дружиною Віру, як дочку. Ну, припустимо, дочка не дочка, але, можливо, дружина знала про Віру більше, ніж він сам. Справа жіноча, тут і довір'я більше, й цікавості. Зрозумів ти мене? Га?

— Зрозумів, Федоре Кузьмичу.

— От і дій. Ще не пізно.

Прямо з кабінету Кузьмича я дзвоню на роботу Меншутіну. На щастя, він іще не пішов.

— Яке може бути питання! — вигукує він, коли я висловлюю своє прохання. — Ласкаво просимо.

Меншутін охоче диктує мені свою адресу і на всякий випадок повідомляє номер домашнього телефону. Все це він робить з ентузіазмом, горить бажанням нам допомогти.

У цей час по іншому телефону Кузьмич викликає до себе Петю Шухміна. І доручає йому розшукати у Подольську сестру Віри Топіліної.

Гриша Волович закінчує писати орієнтировку і показує її Кузьмичу. Той у двох чи трьох місцях щось виправляє і простягає аркуш Гриші.

— Бери надрукуй. Сьогодні ж відправимо. Негайно.

На дев'яту годину вечора я приїжджаю за вказаною мені адресою.

Двері відчиняє сам господар у теплій, цегляного кольору піжамі з червоними клітчастими вилогами і такими ж ґудзиками. Під піжамою білосніжна-сорочка і модна барвиста краватка. І я з подивом відзначаю про себе, що на роботі він був у іншій краватці — вузькій і строгій. Невже заради мене таке пишне вбрання?

— Прошу-прошу, — голосно й привітно каже Меншутін і навіть намагається допомогти мені зняти пальто, що при його кремезній постаті та непризвичаєності до таких послуг виходить досить незграбно. — Здається, Віталій Семенович? Дуже, дуже раді. Чекаємо.

Притримуючи мене двома руками за талію, немов боячись, що я від нього втечу, він заводить у велику, яскраво освітлену кімнату. Кришталева люстра під стелею, імпортний гарнітур, поліроване темне дерево і зелена, якась тиснена оббивка — все солідно, ваговито і зручно. На підлозі, від стінки до стінки, пухнастий килим, в одному кутку кольоровий телевізор, в іншому на спеціальній, з чорного дерева, підставці довга, вузька ваза, Так, обстановка тут вражає, нічого не скажеш.

З глибокого крісла біля низенького чайного столика назустріч мені підводиться висока, ставна жінка з блідим обличчям і темною, з сивизною, високо збитою зачіскою.

— Знайомся, Лізонько, — лагідно каже Меншутін, підводячи мене до дружини. — Це той самий Віталій Семенович, про якого я тобі казав. — І повертається до мене — Моя дружина.

Я потискую в'ялу вузьку долоню Єлизавети Михайлівни і, за її кивком, опускаюсь у крісло навпроти. Меншутін теж сідає і відразу владно та звично опановує розмовою.

— Дозвольте мені, шановний Віталію Семеновичу, попередньо вам дещо пояснити. Власне кажучи, я повинен був це зробити ще там, — він недбало махає рукою, — під час першої нашої зустрічі. От. Справа в тому, що у Вірочки були дуже складні і, я б сказав, клопітні обов'язки, і ви повинні ясно уявити собі їх. Повинні уявити її робочий день, вивчити все коло її обов'язків, з'ясувати, які високі вимоги ставляться сьогодні до посади секретаря. От. Я наголошую: саме сьогодні, в епоху науково-технічної революції, коли всі ланки адміністративного управлінського апарату, що неймовірно ускладнився, вимагають особливої чіткості, ритму, діловитості, освіченості, широти мислення від кожного працівника…