Гордієві жінки

– Міє, трохи голосніше, – втрутилася мати.

– Добре, – відказала донька й далі читала гучніше, хоча й ковтала по ходу деякі слова. – «За селом Шили колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар звеселяв його піснею. А ще цією піснею він кликав на побачення кохану дівчину. Вона крадькома від злого батька-багатія приносила вівчареві їжу. І почувалася щасливою в розмовах із хлопцем, а відтак у його пестощах…

Одного дня не прийшла до вівчаря його любка. Не з’явилася вона й назавтра, і на позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виводив свої співанки, кликав кохану, та її не було.

Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана, але той лише тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав у сонця, та воно пустило знічев’я світлий промінець і сховалося за хмару. Вівці теж збилися докупи. Сумно стало в степу, туга важка й на душу хлопця скотилася…

Довго ходив іще колами вівчар, усе співав-докликався любої дівчини – степ лише трави додолу схиляв…

Лихий батько-багач покарав доньку: звелів не ходити в степ. Затужила вона. Просили їсти – не йшла. Хіба плакала, коли чула пісню коханого… Наостанку попросила, щоб поховали її в степу серед запашних трав. Очі її кapі висохли з горя й сліз уже не мали. Так і померла в журбі зі словами кохання на вустах.

А в степу припав вівчар до коханої, поцілував від душі, на руки схопив і поніс тими місцями, де вони кохалися. Зранене його серце взялося стікати кров’ю, кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло довкола по долині… І виросли по тих слідах червоні маки.

Там, де колись буяв розлогий степ, тепер долина червоних маків».[16]

У кімнаті запала тиша.

Марія прикрила очі, тереблячи кволими пальцями цвітне простирадло.

Дівчата й собі не сміли мовити ні слова – очікували, що далі звелить ненька. Хоча навіщо всі ці читання, вони не розуміли.

– Софіє, знову ти почитай, – урешті заговорила хвора. – Тільки дещо інше, – додала трохи бадьоріше.

– А ви не втомилися слухати? – перепитала найстарша з доньок.

– Ні, це мені навпаки помагає, – відповіла на те Марія, зауваживши, що досі ніхто з дівчат так і не назвав її матір’ю.

– То що читати?

– П’ята шафка, п’ята полиця, п’ята книжка, п’ята сторінка.

– «Ми найчастіше уявляємо мак із червоною чи білою квіткою, – читала Софія. – Та серед Гімалайських гір протягом трьох тижнів цвіте голубий мак… На півночі нашої планети цвітуть жовті полярні маки. За коротке літо вони не встигають відцвісти, тому часто їхні квітки можна побачити в льодяному панцирі. Треба мати велике бажання жити, щоб цвісти навіть під кригою»,[17] – завершила.

– Міє, – Марія зненацька занервувала, з її горла виривалися хрипи, а через напруження вени на руках посинішали. – У шкатулці, тій, що стоїть на серванті, є два ключі, візьми їх, більшим одчини шухляду в столі, другим – верхній столик[18]… Там лежить зошит у чорній обгортці. На ньому білими буквами наклеєний напис: «Для Марії», – попри хворобу ця жінка вражала доброю пам’яттю. – Візьми його, – попросила, – і хай Лія прочитає мені звідтам, – закашлялася, – хай прочитає найперше оповідання. Здається, «Дідо Вітер» воно називається… Вони там усі від руки написані, може, не дуже розбірливо, – уточнила, – але хочу, щоб ви мені його прочитали.