Гордієві жінки
- Автор: Куява Жанна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- ISBN: 978-966-14-9942-2,978-966-14-9946-0,N 978-966-14-9638-4
- Жанр: Лингвистика
Электронная книга - «Гордієві жінки». Краткое содержание книги:
Хоча, може, то Лії лише так здавалося?
Бо Софію вона так само не знала «зсередини», як і Мію, як і себе.
Близнючки міцно обійняли сестру, вітаючись, розцілували в обидві щоки, бо давненько не бачилися. Завагітнівши, Софія часто нездужала й старалася не покидати свекрушиного дому, де за нею старався, як міг, доглядав чоловік. Допіру він поручкався з близнючками, ніби з далекими знайомими. Відкритістю та близькістю з новими родичками Семен також не вирізнявся.
– Проходьте, – запросила Лія гостей до хати, відваживши всередину важкі, давно пофарбовані в синє двері. Вони зачепилися за коридорну долівку, неабияк заскрипіли й зашкребли, чим натякнули, що пора би господарям їх підтесати, а заржавілі петлі змазати машинним маслом чи бодай свинячим жиром.
Софія не була тут від свого весілля. Зайшовши до тісної кухні з облупленими й подертими меблями, хутко сіла на крісло, що мало тверду спинку.
– Зараз, – хвилююче закректала, розтираючи пальцями лоба і скроні, – трохи посиджу, й минеться, – додала, лунко дихаючи.
Лія набрала в чайник води.
– Я запарю м’яти, – мовила. – Для всіх.
– Мені не треба, – відмовився Семен. – Піду роздивлюся ваше господарство, – попрошкував коридором. – Така погода… Піду я надвір, – повторив і зник за дверима.
Дівчата добре знали, чому так зять-диякон зробив, – то наодинці їх залишив. Знав, що скучають близнючки за Софією.
По тому, як Лія розлила кип’яток у прозорі скляні чашки, у котрі перед цим поклала по чотири великих листки сухої м’яти, Софія скерувала:
– Ходімо, мої хороші, маємо почитати…
3
Кімнат у житлі було три. У дитячій – так дівчата називали найменшу – оселялася вертлява Мія. Їй на просторі не залежало: аби лише диван, стіл, комп’ютер, навушники й музика. Це все якраз поміщалося в куценькій конурці з вузькою шибою і тусклими голубуватими стінами, що були цілковито заклеєні застарілими й пожовклими малюнками – портретами всіх тутешніх «хатніх жінок», які за життя намалював простим олівцем дід Гордій.
«Та-а-а-ак, – лише раз, було, роздратувалася Мія через малі розміри своєї кімнатчини, коли намірилася розкласти на долівці зроблені на замовлення великі світлини з весілля колишньої однокурсниці, а місця забракло. – А за життя діда-баби нам вистачало тут місця всім трьом», – зчудувалася.
Лія жила тепер у дідівській спальні, як її називали здавна, – просторішій, але й прохолоднішій кімнаті. Холоду, зокрема, додавали незвичні, як для стін відпочивальні, темно-зелені шпалери з різноманітними закарлюками коричневого тону. Все це в бурхливій Ліїній уяві скидалося на дрімучий ліс. Утім, він аж ніяк її не лякав, а навпаки відгороджував та захаращував від частих лих і несподіванок навколишнього світу. Лія була великою самітницею. Як і Мія. Як і Софія. Бо такою була їхня мати Марія, – зі слів баби Усті.
У Ліїній кімнаті стояло древнє широчезне двоспальне ліжко з бордовими, покритими тривким лаком, дерев’яними бильцями. Дві тумбочки із такого ж довговічного матеріалу із золотавими відмичками тулилися з обох його боків. Далі два м’які крісла з твердими підлокітниками й вишневими картатими накидками. Все це було ще предківське, але добре збережене. Як і широка тридверна лакована шафа, трельяж із трьома високими, по боках рухливими дзеркалами й чотирма відсувними шухлядами. А ще книжкова тонкостінна п’ятиярусна етажерка з найбільшою кількістю «педагогічних» видань та книжок 1970-1980-х років випуску, дебела швейна машинка, над якою висіла невеличка квадратова шафка з різними «дорогоцінними» документами і паперами, та письмовий стіл. Сідаючи за нього, Лія часто уявляла бабу Устю, яка теж перевіряла зошити та атласи, й теж – «первачків-третячків»: була вчителькою початкових класів.
А от до зали, у якій донедавна жила найстарша Софія, близнючки заходили рідко. По-перше, тому, що саме в ній померла їхня мати Марія. А по-друге, була ця кімната дещо незвичайною. Дівчата називали її червоною. Через те, що скидалася вона на міні-музей польових червоних маків. Ці квіти майоріли тут зі стін, красувалися на шторах, скатертинах і покривалах, стояли у вазах, визирали з картин, малюнків, вишиваних рушників та обкладинок безлічі брошур і книжок, що були акуратно складені на полицях заскленого серванта. Їхня мати Марія, з розповідей баби Усті, обожнювала суцвіття маку і з самої юності вирішила з ними не розлучатися, обладнавши кімнату під справжній луг. Щоправда, штучний. Вона скуповувала в книгарнях усілякі книжки, де згадувалися ці квіти, й власноруч списала до трьох десятків товстих зошитів почутими чи то з радіо, чи з телебачення, чи від когось із людей оповідками, легендами, прислів’ями та віршами про мак. Навіть постіль юна Марія мала з маками. І паласи на долівці. Все повторювала, що вірить: рай на небі схожий на заквітчану макову долину. Тільки живу, а не «підробну», як у її кімнаті. Таку, яку вона бачила геть малою «в діда на Волині»…