Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
— Ми маємо приготувати це на сьогодні? — спитала я останнього капрала.
Він знизав плечима. Я вказала на годинник.
— Сьогодні? — я вказала на їжу. — Kuchen[18]?
— Ja, — він з готовністю закивав. — Sie kommen. Acht Uhr.[19]
— Восьма година, — підказала Елен із-за спини. — Вони хочуть повечеряти о восьмій.
Нашу власну вечерю зазвичай складали скибочка чорного хліба з тоненьким шаром варення і трохи вареного буряку. І смажити курчат, наповнюючи кухню запахами томату й часнику, випікати яблучний пиріг здавалося тепер особливою формою тортур. Першого вечора я боялася навіть пальці облизати — хоча навіть просто бачити, як із них крапає томатний сік, як пристає до них яблучна м’якоть, було до болю нестерпно. Кілька разів, коли я розкочувала тісто й чистила яблука, ледь не зомліла від бажання. Мімі, Орельєна і Жана довелося загнати нагору, звідки час від часу долинав їхній незадоволений рев.
Я не мала жодного бажання готувати німцям смачну вечерю. Та водночас боялася не приготувати такої. Виймаючи з печі смажених курчат і поливаючи їх соусом на власному жирі, я казала собі, що принаймні можу насолодитись апетитним виглядом вечері. Напевне, я мала б радіти можливості знову бачити улюблені страви, відчувати їхній запах. Але того вечора радіти я не могла. І коли продзвенів вхідний дзвінок, сповіщаючи про прихід офіцерів, я відчула різь у животі, а шкіра вкрилася холодним потом. Я ненавиділа німців усією душею, як ніколи в житті.
— Мадам, — першим увійшов комендант. Він зняв мокру від дощу каску, жестом наказавши своїм офіцерам зробити те саме.
Я стояла, витираючи руки фартухом, не знаючи точно, як поводитись.
— Herr Kommandant.
Моє обличчя лишалося безпристрасним.
У приміщенні було тепло: німці заздалегідь надіслали нам три кошики дров, аби ми могли розвести вогонь. Чоловіки знімали з себе шарфи й головні убори, втягуючи носами й уже всміхаючись у передчутті частування. У повітрі висів густий запах курки, смаженої в часниково-томатному соусі.
— Думаю, ми можемо відразу братися до вечері, — сказав він, кидаючи погляд у бік кухні.
— Як бажаєте, — відповіла я. — Я принесу вино.
Орельєн уже встиг відкоркувати кілька пляшок на кухні й виніс дві з них, сердито насупившись. Муки, яких ми зазнали того вечора, були для нього особливо нестерпними. З огляду на нещодавнє побиття, його юний вік та запальну вдачу, я боялася, що він може потрапити в біду. Тож поспішила вихопити пляшки з його рук.
— Іди й скажи Елен, що час подавати на стіл.
— Але…
— Бігом! — поквапила я його. Я обійшла барну стійку і стала розливати вино. Розставляючи келихи на столі, я не глянула на жодного з офіцерів, хоча й відчувала на собі їхні погляди.
«Так, дивіться на мене, — мовчки казала їм я. — Ще одна охляла француженка, яку ви заморили голодом, змусивши коритися. Сподіваюся, мій вигляд зіпсує вам апетит».
Під схвальний шепіт моя сестра винесла перші страви. За кілька хвилин чоловіки жадібно поглинали їжу і щось вигукували власною мовою під стукіт столового срібла по порцеляні. Я ходила туди-сюди з повними тарілками, намагаючись не вдихати смачні запахи й не дивитися на смажене м’ясо, яке красувалося поряд із гарніром з яскравих овочів.
Нарешті всі страви були на столі. Ми з Елен стояли за барною стійкою, доки комендант виголошував довгий тост німецькою. Не можу передати вам, як це було — чути їхні голоси в нашому домі, бачити, як вони поїдають їжу, яку ми так дбайливо приготували. Розслаблено, з усмішками й випивкою.
«Я даю цим людям сили, — з жалем думала я. — А мій Едуард у цю саму мить, можливо, слабне від голоду».
І від цієї думки чи то від власного голоду й виснаження мене миттю охопив відчай. Тихий схлип вирвався з мого горла. Елен стиснула мою руку.
— Іди на кухню, — прошепотіла вона.
— Я…
— Іди на кухню. Я приєднаюся до тебе, тільки наллю їм ще вина.
Уперше я послухалася сестру.
Вони вечеряли близько години. Ми з сестрою мовчки сиділи на кухні, поринувши у власні думки і вже нічого не тямлячи від виснаження. Щоразу як лунав вибух сміху або емоційний вигук, ми підіймали очі. Хоча нам і важко було зрозуміти, про що йдеться.
— Дами, — на порозі кухні з’явився комендант. Ми підхопилися на ноги.
— Вечеря була відмінною. Сподіваюся, ви зможете й далі дотримуватися цього рівня.
Я дивилась у підлогу.
— Мадам Лефевр.
18
Приготувати (нім.).
19
Так. Вони прийдуть. О восьмій (нім.).