Дівчина, яку ти покинув

Був час, коли сльози наверталися від самого лише теперішнього вигляду готелю. Колись Червона кімната була гордістю «Червоного півня». Спальня, у якій я й моя сестра провели кожна свою шлюбну ніч, кімната, у якій мер розміщував заїжджих високопосадовців. Тут стояло величезне ліжко з чотирма стовпчиками, забране криваво-червоними гобеленами. З широкого вікна відкривався вид на наші сади. Килим був з Італії, меблі з cha^teau[13] в Ґасконі, а покривало темно-червоного шовку — з Китаю. А ще тут були позолочена люстра й величезний мармуровий камін, у якому покоївка щоранку запалювала вогонь і підтримувала до ночі.

Я відімкнула двері, відступивши назад, щоб німець міг увійти. Кімната була порожня, якщо не рахувати триногого стільця в кутку. Паркетні дошки позбулися килима і лежали сірі під товстим шаром пилу. Ліжко давно зникло, як і фіранки, — серед перших речей, украдених, коли німці захопили місто. Мармуровий камін видерли просто зі стіни. З якої причини, не знаю: навряд чи хтось міг знайти йому застосування. Гадаю, Беккер просто хотів деморалізувати нас, забравши всі гарні речі з нашого будинку.

Він зробив крок у кімнату.

— Дивіться під ноги, — попередила я. Він глянув униз, а тоді побачив: самий куток кімнати, звідки минулої весни намагалися обдерти паркет на дрова. Будинок був збудований на совість, паркет виявився прибитим надто міцно, і за кілька годин вони здалися, вилучивши лише три довгі дошки. І тепер на їхньому місці чорним «О» на знак протесту зяяла діра, крізь яку виднілися балки.

Хвилину комендант стояв, роздивляючись підлогу. Потім підняв голову й роззирнувся навколо. Ніколи раніше я не лишалася в кімнаті наодинці з німцем, і моє серце шалено калатало. Я відчувала від нього тонкий запах тютюну, бачила плями від дощу на його формі. Я дивилася ззаду на його шию, злегка перехопивши пальцями ключі, готова вдарити його озброєним кулаком, коли б він лише подумав на мене напасти. Я стала б не першою жінкою, якій довелося обороняти свою честь.

Але він обернувся до мене.

— Вони всі в такому поганому стані? — спитав він.

— Ні, — відповіла я. — Решта ще гірші.

Він так довго свердлив мене поглядом, що я ледь не почервоніла. Але я не могла дозволити цьому чоловікові залякати мене. Я стояла з гордо піднятим підборіддям і незворушно дивилася на нього, на його коротко підстрижене волосся, у якому пробивалася сивина, у прозорі блакитні очі, що вивчали мене з-під гостроверхої каски.

Нарешті він розвернувся і пройшов повз мене вниз сходами і до коридору в задній частині будинку. Він різко зупинився, вдивляючись у мій портрет, двічі моргнув, немов лише зараз помітив, що я перевісила його.

— Я пришлю кого-небудь повідомити вас, коли очікувати на першу партію продуктів, — сказав він. А тоді швидко пройшов крізь двері до бару.