Острів Сріблястих чайок
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Сріблястих чайок». Краткое содержание книги:
Тут він дізнається, що хтось знищує яйця корисних птахів — сріблястих чайок. Виявляється, що це справа рук злісного браконьєра. Вчений допомагає викрити злочинця.
Автор цієї невеличкої повісті — працівник краєзнавчого музею — сам добре знає і любить природу. Зокрема, він багато років спостерігав життя птахів. Ось чому «Острів Сріблястих чайок» сприймається як хвилююча розповідь про пернатих друзів людини, як палкий заклик до непримиренної боротьби проти тих, хто нищить природні багатства рідного краю.
— Здається, немає одного весла.
— Весла немає, — мов луна, тремтячим голосом повторив Грицьвар, здригнувшись від такого страшного повідомлення, і випустив у море свічу.
До берега лишалося не більше милі. Здавалося, зовсім близько, майже поруч, миготіли рибцехівські вогні.
— Спробуємо одним веслом, — почув Грицьвар.
— Нічого не вийде, — відповів він, гарячково обмацуючи ребристе дно човна, немовби шукав не весло, а крихітний рибальський гачок. Весла не було. Воно залишилося під кущем очерету на острові, який давно зник у нічній темряві. Забули і якірець.
Грицьвар ще раз глянув на берег і не повірив своїм очам: вогники рибцеху блимали вже далеко ледь помітними цяточками. Берег віддалявся. Опустивши руку за борт, хлопець одразу ж відчув тугий струмінь води і мовчки зіщулився від жаху: калабуху підхопила страшна течія. Ніхто з бичководців не знав, куди несе вона свої жертви…
Навкруги зірки і темрява. Здавалося, калабуха пливе у якомусь фантастичному міжпланетному просторі.
Володимир Петрович не хвилювався. Викине ж їх нарешті десь на берег, йому навіть подобалася ця спокійна, казково красива подорож серед зірок. А в голові були все ті ж думки про Рудого Жука. Тепер аспірант не мав сумніву в тому, що саме Жук написав анонімного листа. Для чого тільки треба було Жуку надряпати те прохання? Тут було над чим розміркувати. Все частіше й частіше він пригадував розмову з професором. Здається, припущення вченого щодо всяких там зон акумуляції, нових островів не мали ніякої реальної підстави. Браконьєри знищують чайок. Це реально.
— Зліва по борту буй, — перервав роздуми аспіранта Грицьвар.
— Який буй?
— Звичайнісінький. Відгороджувальний.
— Берег?
— Ні, відкрите море.
Справа, попереду, Борисенко побачив крихітний червоний вогник, який весь час підскакував.
— Цими буями огороджено закрите море. Тут риба плодиться… Нас тягне туди, де ніхто не плаває, — пояснив Грицьвар. — Спробуємо одним веслом гребти до буя. Він на якорі. Можливо, вдасться якось затриматись до ранку… — запропонував хлопець.
Гребти одним веслом було важко. Але все-таки калабуха трохи змінила курс. Червоний вогник почав повільно наближатися, і вже здавалося, ось-ось човен доторкнеться до рятівної бочки, що обросла молюсками. Тоді можна буде пришвартуватися до неї і чекати дня. Але буй-прослизнув біля самого борту калабухи, і незабаром червоний вогник, немов дратуючи, глузливо кивав їм далеко позаду.
Ще трохи, і він зовсім зник. З моря потягло запахом прілих водоростей, частіше й частіше навколо спліскувалася риба. Раптом над головою мандрівників просвистів крилами птах.
— Крижень, — впізнав птаха по цьому звуку аспірант. — Берег близько. Вночі, та ще й у гніздовий період, крижневі нічого робити у відкритому морі.
— Який там берег! Відкрите море, — заперечив Грицьвар.
— Берег, — наполягав аспірант.
Калабуха продовжувала мчати кудись у зоряну безодню. Вмостившись на колінах Володимира Петровича, безтурботно спав Мариман. Він тільки зрідка здригався, мабуть, бачив у сні якісь котячі неприємності.
— Грицьваре, чи завжди ця несамовита течія буває біля Бичкових Вод? — поцікавився він.
— Ні, три-чотири рази на початку літа. Восени щось не помічали. І буває вона недовго, чотири-п'ять годин, — пояснив хлопець.
Подорож серед зірок тривала.
Раптом калабуха захиталась і зупинилась. Зашумів прибій.
— Берег, — зрадів аспірант. Вони вийшли, хитаючись від утоми, на невідомий берег. Грицьвар витягнув з човна шматок брезенту і розіслав на піску. Мандрівники повалилися на жорстку підстилку і відразу поснули. Було тихо, тільки ритмічні подихи прибою порушували нічну тишу.
Грицьвар посміхнувся у сні. Пустотлива Надя — сусідська дівчинка — непомітно підкралася до альтанки, де він спав, простягла, руку між виноградними лозами і міцно схопила хлопця за вухо.
— Ось я тебе спіймаю! Знатимеш тоді! — Грицьвар замахується рукою і… прокидається. Але хтось таки справді тягне його за вухо. Грицьвар глянув і раптом схопився.
— Пустуха! Моя Пустуха! — закричав. — Звідки ти взялася?
Прокинувшись, Володимир Петрович побачив цікаву сцену: Грицьвар тримав у руках величезну пекінську качку і весь час повторював:
— Пустуха! Моя Пустуха!
А недалечко на березі, окутаний ранковими сутінками, розташувався цілий табун таких же білих пекінських качок. Вони, збившись докупи, ще спали.