Острів Сріблястих чайок
- Автор: Огульчанский Алексей Яковлевич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Острів Сріблястих чайок». Краткое содержание книги:
Тут він дізнається, що хтось знищує яйця корисних птахів — сріблястих чайок. Виявляється, що це справа рук злісного браконьєра. Вчений допомагає викрити злочинця.
Автор цієї невеличкої повісті — працівник краєзнавчого музею — сам добре знає і любить природу. Зокрема, він багато років спостерігав життя птахів. Ось чому «Острів Сріблястих чайок» сприймається як хвилююча розповідь про пернатих друзів людини, як палкий заклик до непримиренної боротьби проти тих, хто нищить природні багатства рідного краю.
Володимир Петрович з жалем закрив зошит і пішов слідом за стариком. У кінці коридор а той відчинив двері.
— Заходьте. Тутечки моя, звиняйте, обитель…
Це теж була невеличка кімната з єдиним вікном. Біля стіни аспірант побачив величезну скриню, оковану залізом, в кутку звалені якісь кошики з лози. Плита, стіл. Ліжка не було. Певно, старик жив самотньо і вважав за краще спати на скрині.
Єдиною прикрасою житла була картина в обідраній рамі, настільки засиджена мухами, що нічого не можна було розібрати.
Раптом за вікном хтось важко зітхнув і загримів відром. Володимир Петрович виглянув.
— Ого, яка свиня. Прямо тобі страховище! — вигукнув він.
— Ага, підсвинок. Звиняйте, моє господарство, — поспішно пояснив старик, запрошуючи аспіранта до столу, де сердито шкварчала на сковорідці яєчня, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею.
— Хвилиночку, — писнув дідок і шмигнув у маленькі дверцята, яких Володимир Петрович і не помітив. Мабуть, там був льох. Незабаром господар повернувся, обережно і любовно несучи сулію з світло-коричневою рідиною. Свою ношу він поставив на стіл, мовчки дістав з шафи дві грановані склянки і так само мовчки наповнив їх рідиною.
Аспірант зацікавлено спостерігав за цим чоловіком, який здавався незграбним, а насправді був надзвичайно спритним.
— За знайомство, значить, — Рудий Жук підняв свою склянку.
— Будьмо здорові, — в тон йому відповів аспірант.?Вино було кисле й холодне. Володимир Петрович одразу взявся за яєчню. Смак у неї був якийсь незвичайний. Нічого подібного аспірантові не доводилось їсти.
— Звуть мене Рудим Жуком, — відрекомендувався господар, витираючи бороду рукавом. — Жук, це, звиняйте, прізвисько, а Рудим прозвали ніби за колір волосся.
Борисенко назвав себе.
— Забрели в якихось справах у наші краї? — поцікавився Рудий Жук.
— Птахів вивчаю, — коротко відповів Володимир Петрович.
Рудий Жук удавано захихикав.
— Пташок отих, звиняйте, що сітки закидають у море. Ловить тих пташок треба і в кліточку саджати. Неподобства творять у нас оті кляті браконьєри. Таке безобразіє, що не доведи господи.
— Так, браконьєрів треба карати. Але ви помилились. Я не інспектор рибоохорони. Я справді вивчаю птахів, — серйозно зауважив Борисенко.
— Досить цього добра у нас. Качок на фермі розвели ого-го! Цілий рік можна вивчати, — недовірливо, скоса глянув дідок на свого гостя.
— Знову помилилися. Мене цікавлять дикі птахи. Чайки, баклани, різні качки.
— Мартинів вивчаєте? — здивувався Рудий Жук, і його маленькі очиці злодійкувато забігали й сховалися під густими бровами. — Так навіщо ж вивчати різну твар? Це ж, звиняйте, боже створіння. Літають собі птички, плодяться, рибу жеруть, і хай собі живуть.
— Треба вивчати і чайок. Мало ми їх ще знаємо. — І щоб якось змінити розмову, Володимир Петрович запитав:
— Готель цей спеціально збудували?
— Що ви! Що ви! — замотав головою старий. — Контора це, — і, трохи подумавши, уточнив: — Була контора. Тут такі канцелярії гули! Краще всяких, звиняйте, міністерств. А начальства тутечки у рибцеху було, по пальцях не перелічиш! Ось послухайте. Оце, значить, завідуючий рибцехом, потім три його помічники, а ще цей, головбух, і такі собі два бухи, а при них касир, три експедитори, тоді старший сторож і два, звиняйте, помічники. Аж гули тоді Бичкові Води. — Рудий Жук тяжко зітхнув, налив собі в склянку вина і випив одним духом. Борисенко пити відмовився. Старик помітно хмелів.
— А який же у нас був головбух Інокентій Никанорович. Така вже золота, звиняйте, голова. На сотні кілометрів навкруги у нього все на обліку. Знав, бідолаха. яке вино аж у Степанівці. Не цурався й самогончику. І говорити вмів. Як скаже слівце, три дні будеш потилицю чухати, так і не зрозумієш, що воно таке. І ще дуже любив яєчню, так любив, що я по три десятки яєць у день смажив йому. Рибцехівське начальство почало будувати собі дачі, понавозили матеріалу, а потім р-раз і… скорочення штатів прийшло. Не стало начальства. З того дачного матеріалу качатник збудували. Контора стала готелем. У рибцеху залишився тільки завідуючий Борис Іванович та оце я. Думали, все розлетиться в пух і прах. А воно, дивись, і не розлетілося. Третій рік рибу самі приймаємо, — зітхнув Рудий Жук. — Ось така, значить, громадянине, у нас економічная проблематина…
— Економічна проблематина, — мимоволі повторив аспірант і враз пригадав анонімного листа, якого прочитав у кабінеті професора. «Стривай, а може, це він автор того листа?» — майнула догадка. Та Борисенко промовчав. Треба пильніше придивитися до цього Жука.