Tattoo. Читання по очах

А й справді. З творчістю цього вундеркіндера незнайомий. І йти, навіть суто гіпотетично, звісно, не збирався. Але найбільше добила фраза «Кількість місць обмежена».

«Ну, ясно, що обмежена, – пхикнув Лисиця. – Якби концерт відбувався на небі, а глядачі порозсідалися на хмарки, тоді – і лише тоді – кількість місць була б нескінченною. А так…»

Автоматично глянув на гімназію. І вивчення афіш закінчилося. З дверей нарешті вийшли. Але не Марченко. Струнка, з красивою фігурою жінка бальзаківського віку впевнено крокувала сірою плиткою хідника. Ішла красиво. Магнетично. Наче модель «на дифіляді». І професор прикипів очима. Забув про все на світі. Бачив тільки цю «модель». Ось вона вийшла на асфальт і, кинувши погляд на Лисицю та на секунду довше затримавшись, ніж це зробила б та, яка нічого цікавого «там» не помітила, продовжила шлях.

Богданові кольнуло в серце. Не зрозумів, що це. Чому така реакція? Незнайомка. Не така вже й молода, але гарна. Енергетична. Відчувалась нестримна харизма. Яка не залежить від віку. Хоч і сховане все те за ширмою втоми. Та Лисиці достатньо, щоб відчути. Відчув… Відчув, що в нього влучила стріла… Але – не Амура. Когось більшого й нахабнішого. І навіщо?

Поки «умлівав» від силуету Незнайомки, що все більше танув у далині, й так несподівано пережитого, з тих самих дверей устиг з’явитися Марченко. Але не сам. Із пакетом фірми «Zana» у фіолетових кольорах. Ішов швидко. Ніби відчував, що його чекали. І вже довгенько. Навіть дуже. Чи, може, просто звик ходити швидко? Щоб скрізь устигати. Але не швидкістю ходи гарантується встигання. Вийди на п’ять хвилин раніше. А не лети, ніби кінь у милі.

– Вибачайте, – сказав, наблизившись. Гм… Таки провина. – Вибач, – знову виправився донкор. – Цих жінок не переслухаєш. А якщо це ще й сестра дружини… – Марченко замучено покрутив головою. – Катерина тут учителька фізики. Вони з моєю – близнючки. Але Настя красивіша. – Ігор весело підморгнув. – Та все одно. Ніби з дружиною поговорив. Вислухав цінні вказівки на тему «Як треба жити». Бо в тебе ж голова не так варить. Чи її й зовсім нема. Твоя «законна», мабуть, така ж?

Тепер уже Марченко не помилився. В одному. Але зробив це в іншому.

– Немає законної. Тільки незаконні.

Лисиця кисло усміхнувся. Але не тому, що шкодував. Просто так вийшло.

– Щасливий, – сказав Марченко задумливо, але відразу й осікся. – Ну… я хотів сказати, що…

– Хтозна, – не дав йому закінчити Богдан. – Щастя – це ж ілюзія. Міраж. Це те, чого немає. Хоч і кожен його шукає. Та не знаходить. Бо коли починає думати, що ось уже ніби знайшов, одразу втрачає. Ілюзія ж зникає. А «ніби знайдене» щастя стає життям. Хоча життя – уже саме по собі щастя. Або майже щастя.

– Зате дружина – реальність, – закивав Марченко. – Найчастіше – приємна. Але іноді – й жорстка. Та без неї вже й не уявляю себе. Справді половинка. Навіть три чверті.

– А я не уявляю з нею. Просто… Обпікся добряче, коли молодий був[10]. Біль минув. Шрам лишився. Добрячий. І щоразу відбиває охоту. Та й звик я вже так.