Парадокс любові

Буржуазна обмеженість і надмірна соромливість романтиків, які ідеалізують жінку і позбавляють її еротизму, зустрічають подвійну протидію: з одного боку, єдина пристрасть, з іншого, веселе перепурхування з квітки на квітку. З одного боку, 1884 року в книжці «Походження родини, приватної власності й держави» Енгельс пророкує тріумф щасливої моногамії, яку підтримає пролетарська революція, знищивши закріпачення жінки з усіма його наслідками — подружньою зрадою та проституцією. З другого, французький анархіст Еміль Арман ще до 1914 року відстоював ідею «любовного товариства», котре було б вільне від лицемірства та ревнощів і ґрунтувалося б на сексуальному плюралізмі[10].

І тоді з'являється надія запровадити новий метод виховання роду людського, в якому поєднуватиметься гігієна, втіха і схильність: вирвати тіло з подвійного ярма Церкви та Капіталу, порятувати його від похмурих проповідей священика, від ґарування на господаря, від тиранії робочого дня. Йдеться тут і про те, щоб зсунути «межу, що лежить поміж можливим та неможливим» (Мона Озуф) і відродити голизну в її первісній невинності. Сексуальність — це звір, якого треба тримати на припоні, вважали ранні християни; а тепер це казкова тварина, яку потрібно звільнити. В основі цих поширених прагнень, що зачепили декотрі релігійні єресі, феміністичні та соціалістичні рухи, лежить певність у тому, що бажання — це добро, що тільки воно і здатне з корінням вирвати всю ту бридоту, котра є у суспільстві. В цій прометеївській боротьбі за перебудову щонайвищі досягнення пов'язані, звісно, з Фройдом, який виявив тілесні засади нашої цивілізації, з Гербертом Маркузе, який подався викладати до США, та передовсім із доктором Вільгельмом Райхом, цим дисидентом від психоаналізу, єретиком у комуністичній партії Німеччини, який помер 1957 року в США. Відмовляючись проводити розмежування поміж особистісною та соціальною революцією, вважаючи, що «статеве життя не є особистою справою»[11], Райх, жертва нацизму і сталінізму, все своє життя буде шукати оптимального способу звільнення від «рабської людської структури». Лише цілковитий розвиток здатності здобувати втіху дасть людям змогу примиритися з самими собою й відмовитися від таких дитячих забавок, як порнографія, детектив, романи жахів, а головне — від підпорядкування начальству, від усього, що пов'язане зі страхом, себто із фрустрацією. «Авторитарна цивілізація машин», релігійний містицизм, буржуазне пригнічення витворюють довкола кожного «емоційний панцир», який убиває втіху від життя й гнітить людину. Оскільки полегшення напруги в еротичній конвульсії є формулою всього живого (північне сяйво — чистісінький космічний оргазм), це єдиний спосіб покінчити зі «сліпим підпорядкуванням фюрерам» і потроху позбутися власницьких зазіхань, раку диктатури і насильства.