Парадокс любові
- Автор: Брюкнер Паскаль
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-381-4
- Переводчик: Леонид Григорьевич Кононович
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Парадокс любові». Краткое содержание книги:
Це перше українське видання популярної студії французького письменника й філософа Паскаля Брюкнера. Переклав із французької Леонід Кононович, автор передмови — Анатолій Дністровий.
60-70-ті роки залишили в тих, котрі їх зазнали, спогади про незмірну безкорисність, яка поєднувалася з величезною наївністю та глупотою. Здавалося, нам доступні були необмежені можливості: ніякі заборони, ніякі недуги не стримували наших поривань. Економічне процвітання, падіння давно застарілих табу, відчуття належності до покоління, якому за нашої мерзенної доби уготована особлива доля, — все це викликало цілий потік ініціатив. Ми жили ідеєю цілковитого розриву: ось-ось Земля помчить до якогось нечуваного раю, всі слова набудуть іншого, нового смислу. На цілі століття переженемо ми наших батьків, нема й балачки про те, щоб ми йшли їхніми шляхами. Сексуальна свобода стала найпростішим способом осягнути незвичайне: щоранку починали ми життя з нового рядка, мандруючи з одного ліжка до іншого охочіше, ніж просторами земної кулі, бо скрізь, навіть у найвіддаленіших краях, чекали на нас піддатливі партнери. Свобода наша, що впилася сама від себе, не знала меж, світ обдаровував нас дружбою, і ми віддячували йому тим самим. Доба припрошувала нас побільшити вдесятеро наші апетити, а щастя полягало в тому, щоб примножувати пристрасті й тут-таки отримувати змогу задовольняти їх. Кожен із нас, чи жінка, чи чоловік, прагнув бути першовідкривачем, ні в чому собі не відмовляти, йти до самісінького краю у своїх фантазіях. Нечувана творча потуга, неймовірна мистецька плодючість тієї наївної доби в літературі, музиці, малярстві.
Що ж зруйнувало ту ейфорію? Вторгнення СНІДу, жорстокість капіталізму, відновлення морального ладу? Все набагато простіше — минув час. Нам здавалося, що в житті існує лише одна пора — вічна молодість. Життя утнуло з нами страшний жарт: ми постаріли. Той рух вичерпався, виконавши свою історичну роль. Було воно не революцією, а радше завершенням процесу, який почався раніше. На відміну від пирію, вирвані з корінням табу вже не виросли наново. Декотрі тодішні досягнення й досі залишаються незаперечними: зміна жіночого становища, протизаплідні засоби, розлучення, дискваліфікація аборту як правопорушення, масовий приплив жінок у сферу праці. Проте передовсім 60-70-ті роки породили концептуальну диковину: вільне кохання. Досить довго той вислів означав безладні зв'язки, зміну партнерів, легку близькість. Час на вищому рівні розглянути цей чистісінький оксюморон, неможливе поєднання приналежності й незалежності, цей новий лад, який торкнувся нас усіх, не зважаючи на походження, переконання й уподобання. Як може кохання — те, що пов'язує, існувати поруч зі свободою — тим, що роз'єднує?
Територію кохання поділяють між собою дві системи розмислів, які передаються усіма можливими каналами: одна оплакує кохання, інша докладає усіх зусиль, щоб його зруйнувати. З погляду першої, істина кохання згубилася десь поміж трубадурами й романтиками, — друга ж уважає, що воно прийде в майбутньому, коли людство, позбувшись урешті буржуазного непотребу, розірве останні свої пута. Звідси випливають два протилежні проекти: відновлювати чи руйнувати. Забути 60-ті роки як прикре непорозуміння, реабілітувати класичну родину, переглянути питання про надані жінкам права, — чи навпаки: покінчити зі шлюбом, з ревнощами, викинути все те на смітник історії. Від нас вимагається стати архаїстами або новаторами, забитися в куток або позбутися всіх забобонів. Буцім кохання — це недуга, від якої слід лікуватися, покинувши всі справи, ніби треба виправдовуватися в тому, що ми кохаємо так, як нам воно до душі припадає.
Слід усе ж визнати, що воля до цілковитого руйнування не мала успіху в цій царині: ні шлюб, ні родина, ні вимога вірності нікуди не зникли. Але прагнення повернутися до statu quo ante[2] теж ухопило облизня. Перетурбація зачепила навіть запеклих ретроградів. Люди часто дивуються з новизни нашої моралі, шкодують, що все так змінилося; а я дивуюся з того, що, попри всі зміни, мораль такою й лишилася. Химерна пригода сталася з поколінням, яке мріяло реформувати людське серце, — воно відкрило, що в серця є непохитні закони. Сьогодні самісінькі поняття революції й реставрації відступили перед складним, різношаровим часом, який не є ні поверненням назад, ні пришестям нової ери, — ми не випередили його, а просто зсунули з місця.
Ця книжка написана для тих, котрі не піддаються шантажу, не хочуть покидати давній театр пристрастей, а заразом і не відкидають реальних змін. На противагу консерваторам, тішаться завойованими правами, наперекір поступовцям, не каються в тому, що смаки їхні застаріли. Як по правді, давній світ, од якого ми немовби втекли, встиг зловити нас у самісінькому розпалі тих ліричних років. Ми були непослідовними гультяями, романтичними джиґунами, сентиментальними гедоністами, бо служили двом панам: постійності й шалапутству. Ми були безнадійно відсталими в наших уподобаннях і справжнісінькими революціонерами в наших деклараціях.
2
Раніший стан (лат.) — прим. пер.