Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— А залишайтесь, — запропонував Максименко. — Місця вистачить.
— Ні — заперечив Тарас. — Завтра сусіди запомітять, що в начальника міліції гості настирливі і неспокійні ночами товчуться…
— Тоді я одвезу вас, — підвівся Максименко.
— Теж не варто, — зупинив його Тарас. — Знову ж таки допитливі сусіди подивуються, що новий помешканець катається на міліцейській машині…
— Ми зупинимось за два квартали од вашого помешкання, — усміхнувся Максименко Тарасовій обачливості, хоч був вельми нею втішений: Сокрута вже відчував себе виконавцем важливого завдання.
Капітан Марчук повернувся з Крутого. Доповідав Максименку з відчуттям успішно проведеного розслідування.
— Опитав майже всіх, — говорив він, порпаючись у своїх записах. — Моє передбачення ствердилось: Батюк після повернення з міста одразу пішов до дільничного міліціонера, вітання од майора Максименка передати… Пізніше бачили його біля магазину в гурті, де він похвалявся своїм знайомством з начальником обласного управління міліції, говорив, що чекає його в гості… Звісно, це не сподобалось ворогам… Там у них взагалі погані справи з реєстрацією прибулих, на порубці лісу працюють люди, про яких дільничний міліціонер взагалі нічого не відає: хто вони, звідки… Після вбивства з хутора зникло двоє: двадцятилітній Степан Яцків, працював на порубці, і місцевий Грицько Стецюк, родини не має, жив у приймах в однієї молодиці, вона про нього не може сказати нічого певного… Оголосив розшук цих двох… Не сумніваюсь, що вони і є вбивцями… Підлими, потайними, оскаженілими од люті, вбивцями…
— Малого привіз? — спитав Максименко.
— Нема потреби, — відповів Марчук. — Його забрала тітка, рідна сестра Мусія Батюка… Дільничного треба викликати і всипати по саму зав'язку: він взагалі там наче грає в піжмурки, з зав'язаними очима блукає… Люди важкі: «не чув, не бачив, не знаю» — ось їхні відповіді… Схоже на кругову поруку…
— Ну це ти вже занадто, — заперечив Максименко. — Бояться люди, то й мовчать… Треба розуміти їхню психологію: після такого жорстокого вбивства не кожен наважиться бути говірким…
Після обіду принесли пошту, і Максименко знову викликав капітана. Дільничний з Крутого Сизонов надіслав на ім'я начальника управління доповідну записку, в якій він висловлював свої сумніви щодо методів розслідування, які застосовував на хуторі начальник карного розшуку. Він ображав людей безпідставними підозрами і звинуваченнями, кричав на старого і малого, погрожував виселкою, хапався за зброю, привселюдно лаяв за вайлуватість в роботі дільничного, тим самим принижуючи його гідність і підриваючи його авторитет.
Сизонов просив про переведення його на іншу дільницю, бо після всього йому важко знайти спільну мову з людьми, вони з ним просто не рахуються…
— Як це зрозуміти? — суворо спитав Максименко, подаючи капітану лист.
Марчук швидко пробіг очима написане, обличчя йому налилося кров'ю, очі звузились, в погляді засклилось стримуване роздратування.
— Швидкий на писанину, — зневажливо відкинув папірець. — Вигороджується, хіба не видно? Проситься про переведення в інше місце… Тут натворив справ, то подайте йому місце позатишніше… Гнати таких треба, а не переводити…
— Стривайте! — зупинив його Максименко. — Відповідайте по суті: ви дійсно діяли там на місці саме так, як пише міліціонер Сизонов?
— Ну, може, трохи переборщив з суворістю, — відповів непевно Марчук, ухиляючись од прямої відповіді. — А що робити, коли всі як у рот води понабирали? В ноги їм кланятись? Як на мою думку, то там слід ще більш рішучіше повестись… Не виключено, що серед тих, котрих я опитував, є приховані бандити або співчуваючі націоналістам…
— Ви знаєте, що ви накоїли, капітане Марчук? — ледь стримуючи гнів, запитав Максименко. — Ви своїми діями свідомо чи несвідомо, але підірвали віру населення в органи Радянської влади… Якими очима вони дивляться тепер на нас, ви про це подумали? Бандити вночі погрожують їм сокирами, а приїздить той, хто має їх захищати, і розмахує вдень пістолетом… Пишіть негайно пояснення… Про ваші дії я негайно рапортую до міністерства… Буду просити про переведення вас в іншу область…
— Я давно помітив, що ви цього бажаєте, — сухо відповів Марчук. — Ви піддали критиці мій план, ви викликали якогось «суперрозвідника»… Перед Радянською владою я чистий, все роблю заради користі справи… В міністерстві є люди, які не сумніваються в моєму сумлінні…
— Я подам рапорт, — не дивлячись на знервованого капітана, мовив Максименко. — Сизонову оголошу подяку… Він має вірний погляд на методи і способи, якими ми мусимо керуватись у своїй діяльності…