Поєдинок у Чорному лісі

Зранку сіявся дрібний осінній дощ, ліс був мокрий і незатишний. Гострий вітер налітав на тремкі дерева, і на падалишнє листя час від часу скрапували дощові краплі. Од того крапотіння здавалось, що дощ і не припинявся. Тарас відчував, що його ватянка промокла наскрізь. Ксеня теж скаржилась, що промокла до нитки. Знайшли невеликий ярок, де було трохи затишніше, сіли на вологий падолист спина до спини, щоб принаймні так зігрітися.

«Ще три доби мандрівки, відтепер не манівцями, — і будемо у своїх», — сказав Тарас. «Еге ж, у своїх… Тепер ми знаємо все… Нині наше донесення вже передають до Москви, — втішено мовила Ксеня. — Максименко, певне, вже засів з штабом розробляти операцію… Як я знудьгувалась за всіма нашими! А ти, Тарасе?» «Авжеж, — здивувався він її запитанню. — Адже вже місяць блукаємо… Скільки надивились, натерпілись… Але усьому буває край… Вже скоро наші мандри нам здаватимуться лише сном, Ксеню…» Помовчали. «Ти знаєш, Тарасе, що я люблю Максименка?» — несподівано запитала Ксеня якимось дивним, притишеним голосом. Тарас закам'янів. «Дорога моя, мила, — защеміло йому в душі, — нащо це ти говориш мені? Здогадалась, що я люблю тебе, і вирішила отак просто лишити найменших сподівань на взаємність?» «Авжеж, знаю!» — буркнув він. «А як ти думаєш, він здогадується?» — спитала дівчина. «Мабуть, ні, — зумисне жорстоко відповів Тарас, — інакше він не послав би тебе на таке небезпечне завдання».

Пізніше він, переповідаючи Максименку цю розмову, збагнув, що вона була викликана якимось несвідомим передбаченням дівчини того лихого, що відбудеться годиною пізніше. Певне, вона передчувала близьку небезпеку і поспішала хоч так освідчитись в своїй першій любові…

По тривалій мовчанці Ксеня, зібгавшись у клубочок, принишкла. Вона, здається, задрімала, і Тарас боявся ворухнутись, щоб не сполохати її короткого забуття. Отямився, почувши звіддалений шум. Долинув гавкіт собак. Рвучко схопився на ноги. «Що трапилось?» — підхопилась і Ксеня. «Німці! — тривожно озирався навколо Тарас. — Прочісують ліс. Мабуть, запеленгували рацію… Ось що: розходимось у різні боки… Ти біжиш до річки, я спробую трохи затримати їх…» «Я з тобою!» — заперечила Ксеня. «Виконуй наказ! — суворо глянув на неї Тарас. — Рацію втопи… Ну, мерщій… Прощавай, Ксеню!» Він торкнувся шерхлими губами її щоки. «Якщо пощастить вирватись, розкажеш у загоні все до найменших подробиць… Прощавай!» Він метнувся вперед, у густі чагарі. Колюче гілля боляче шмагало його по обличчю. Та він не зважав на це, намагався відійти якнайдалі вбік. Заліг на пагорбі, напружено вдивляючись в гущавину. Собачий гвалт посилився. Врешті він побачив фашистів. Вони йшли врозсип, між стовбурами дерев миготіли їхні бруднозелені постаті. «Достобіса проклятих! — лайнувся Тарас, — не вирватись…» Тривожно озирнувся назад: чи встигла Ксеня добігти до річки? Там очерети, можна причаїтись… Якби вона вміла скористатись очеретиною… Шкода, не встиг розказати, як це робиться…