Тарас. Повернення
- Автор: Денисенко Александр
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-4918-9
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Тарас. Повернення». Краткое содержание книги:
Чи міг він знати, навіщо російський цар вертає йому вдавану свободу?
… Зовсім інші вірші чула Агата Ускова.
Їй здавалося, що шум пилової бурі, яка не вгавала в Новопетровському вже третій день, приносив їй уривки Шевченкових слів. Але всі ті слова були про кохання, про важку дівочу долю. І Шевченкові вірші найбільше витріпували їй серце. Вона вдивлялася у вікно в клуби пилу і ловила подумки в шумі бурі зрозумілі їй співзвуччя. А за вікном фельдфебель силкувався розбудити й прогнати з плацу-параду верблюда. Худобина нарешті зреагувала на противного чоловіка з дрючком у руці й задерла морду, щоб плюнути. Що було далі, укрила завіса пилюки. І Агата Омелянівна — двадцятидев’ятилітня дружина коменданта Іраклія Ускова — немовби занурилася в неї, у її коливання, подібні на марення. Потік тягучої суміші спершу, переливаючись, зависав велетенським валом, а потім котився на тебе, заполоняючи все суще і тебе самого…
Через шум пилової бурі, який низьким гулом роздирав стіни будинку коменданта, Ускова не почула кроків свого чоловіка. Її схилений силует у вікні виказував застигле страждання.
Усков завмер у дверях. Він схвильований. Він хотів щось сказати, але стримався. Поважний вік і досвід двадцятисемирічної служби позбавили його спалахів ілюзій, перебільшення, надриву й іритації. В усьому він шукав середину.
У вікні неначе з пилу виросли дві постаті солдатів. Вони перебігали площею, тікаючи від валу пилюки, що тягнувся за ними, до їхніх спин і голів. Ще трохи — і вал накриє їх, злигне одним махом і перетворить на сіре ніщо. Й Агата замахала до них рукою, щоб лягли на землю. Але вони її не помітили у вікні. А язик таки дотягнувся до них, поглинув служивих із вусами, рушницями й кашкетками, забив ніздрі, вуха і покотився гігантською хвилею, піднімаючись угору, до будинку Ускових, затуляючи все: форт, людей, сонце і день. Лавина пилу з двигтінням вгатила в шибу, розтікаючись дрібнесенькими часточками по склу, розсипаючись на невловимі скалки поглинутих образів світу.
Ускова скрикнула і відсахнулася. Обернулася до кімнати й побачила Іраклія Олександровича, що сидів у протилежному кінці їдальні за великим овальним столом, укритим білим обрусом. Він застиг, обхопивши голову руками — чи замислився важко, чи заснув. Щоб не потривожити чоловіка, Агата тихо сіла навпроти. Між ними білів видовжений овал столу з сушеними динями й фініками в порцеляновому лазуровому полумиску посередині.
Іраклій підняв голову. Замучений, але спокійний.
— Казармы, канцелярию, даже церковь… везде побывал. Его нигде нет. Адьютанта послал, чтоб поискал в станице Николаевской, возле пристани и у Нагаева в казарме, но…
Але Ускова не дала йому договорити. Вона прошивала його великими карими очима, випитуючи й не довіряючи. Іраклій лиш бровою повів і стомлено проказав:
— Да, Агата Емельяновна, я был бы рад его отъезду… Вы же это имеете в виду, смотря на меня, как на контрабандиста с Шёлкового пути?.. Но я не имею никакого отношения к его исчезновению. Поверьте…
Жінка опустила очі. Чи вірити чоловікові, чи ні?
— Но уж если он сбежал, то шпицрутенов ему не миновать, — важко проговорив Іраклій Олександрович.
— Ираклий… — змучена непевністю Ускова нарешті зронила ім’я чоловіка… — Я бы не просила… понимая ваши чувства ко мне, однако… — промовила з легким шведським акцентом. Долоні їй похололи, шкарублячись лихоманковою сухістю. Вона й сама не помітила, як устромилася знову в вікно. А там шаленіла пилова буря. І вона була слабша за її тривогу.
Усков давно не бачив дружину в такім сум’ятті. Такою вона була лише тричі: коли погоджувалася вийти за нього, нелюбого, заміж і коли померли один за одним від хвороб двоє їхніх перших хлопчиків. І він пожалкував, що ще більше збентежив дружину. Неквапно витягнув із кишені кисет. Неспішно набив тютюном люльку.
— …Но я ему вчера колкость сказала. Оборвала его… Когда он читал свои «Лечу в неволе дни и ночи».
І Усков, прикриваючись люлькою, ледь хмикнув, на її «лєчу» замість «лічу».
— Что-то не так? — подивувалась Ускова.
— Почему?
— Что — почему?
— Почему вы его оборвали?
— Ему стало нехорошо от своих же стихов. А мне… неудобно…
— Отчего же?
— Потому что ему становится особенно больно, когда он читает свои стихи. И я часто эту боль не понимаю… Я ведь в малороссийском… okunnig… знаете… — вставила слово шведською, не в змозі віднайти російський відповідник.