Вогонь до вогню
- Автор: Рутковский Владимир Григорьевич
- Серия: Сині Води #2
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-64-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогонь до вогню». Краткое содержание книги:
Колись Європа мала свої канони, зразки, ідеали, ба навіть рецепти для справжнього лицаря. Так то ж Європа — скажете ви. І будете неправі. Тому що усі ці правила не впали з неба, а були вироблені такими самими людьми, як ми з вами. Адже нашим предкам доводилося битися з ворогами, які не знали законів, окрім закону зради, не відали канонів, які б не вимагали поживи, не приймали ідеалу, вищого над власну шкіру…
Ось саме у такий час молодому лицареві Боброку довелося стати володарем. Та ще й напередодні великої війни, коли мирне співіснування племен балансувало на тонесенькій павутинці. Якщо ви прочитали першу частину трилогії «Двобій з тінню», на вас чекає продовження пригод у знайомому вже світі Давньої Русі, якщо ж ні, то знайомство з відчайдушними хлопцями Сашком, Тимком та Зейнулою гарантує вам занурення у захопливий вир пригод, битв та військових хитрощів. Спробуйте вижити і перемогти разом із друзями!
— Хто його випустив? — грізно повернувся Мамай до свого оточення.
Наперед виїхав уже знайомий Коцюбі десятський. Його обличчя, донедавна ще розпашіле, тепер було вкрите смертельною блідістю.
— Я, великий… Повірив його лживим вустам… Готовий понести за це будь-яке покарання.
Очі Мамая перетворилися в дві вузькі щілини.
— Зірвіть з нього всі відзнаки, — звелів він. — Хай лишається простим нукером. І не в охоронній сотні. А коли не приведе того, як його…
— Сабіра, повелителю, — підказав Коцюба.
— Так, коли він не приведе його негайно, знесіть йому голову. І перевірте, аби сам не втік.
— Слухаю й корюся! — прохрипів колишній десятський і з усієї сили огрів канчуком коня. Той звівся дибки і стрілою помчав у степ.
А Мамай знову повернувся до Коцюби, і гнівні зморшки розійшлися по його обличчю. Як не є, все ж таки приємно бачити того, хто без вагання кинувся віддавати своє життя за нього, Мамая. Таке не забувається.
— Пішов би до мене знову? — запитав він. — Сотником зроблю. А там, коли відзначишся, і тисяцьким.
Коцюба схилився, приклавши руку до грудей.
— Дякую, повелителю. Моє життя, як і раніше, належить тобі. А щодо сотника… Це велика честь, але ще більша відповідальність, яка вимагає величезних зусиль. А я, повелителю, відчуваю, що після тої рани сили вже зовсім не ті. День-два ще якось утримаюся в сідлі, а потім… Проте коли треба йти на будь-яку битву, стану поруч з тобою, великий. Тільки… — Коцюба хитро примружив очі: — Тільки коли вона тягтиметься не більше тижня.
Мамай знову звузив очі. Тепер вже в посмішці.
— Вірю. Вірю, що ти за тиждень зробиш стільки, скільки іншому не вдасться й за місяць. А тепер розповідай, в чому ти там провинився.
Про кулачний бій Мамай вислухав з цікавістю. Одного разу навіть сказав із заздрістю:
— Ет, мене там не було! Я, Кочубо, теж був колись кулачним бійцем. І, кажуть, непоганим.
На диво Коцюби, розповідь про те, як дісталося Черкизові, Мамай теж сприйняв спокійно.
— То не татарин, який не носив би на своєму обличчі синців, — з поблажливою посмішкою відказав він при цьому. — І нема значення, від кого він їх отримав. Головне, аби посадив їх більше, ніж йому. То невже через ці синці тебе звинуватили в тому, що ти підняв руку на всю орду?
— Не тільки, повелителю. Через кілька днів люди Хасан-бека знову прийшли під Воронівку. Але вже зі зброєю.
Мамай прикипів поглядом до обличчя Коцюби.
— Ти, часом, не помиляєшся?
— Ні, повелителю. Їх було сотні зо три, коли не більше.
Мамай в задумі покрутив вуса.
— Це кепсько. Комусь доведеться непереливки. І скільки ж людей постраждало?
— Ніскільки, повелителю. Мої люди завчасно помітили людей Хасана-бека і теж вийшли їм назустріч.
Мамаїв погляд пронизав Коцюбу наскрізь.
— Он як. І хто ж це їм наказав?
— Я, повелителю. Я ж бо староста. На мені лежить відповідальність за спокій і майно моїх земляків. За це я відповідаю не лише перед ними, а й перед Руссю та Ордою.
— Звісно… Сподіваюся, що ви були розумніші за наших і вийшли без зброї.
— Ні, володарю. Ми теж були оружні.
— З твого наказу?
— Так.
По довгій паузі Мамай мовив:
— Знаєш, Кочубо, моє слово немало важить в Орді, проте й воно безсиле перед законом. А закон каже, що той з підданців Орди, хто підняв збройну руку на другого ординця, має бути покараний. Проте ще більшої кари заслуговує той, хто віддав наказ взяти зброю до рук. Ти про це відав?
— Так, повелителю. Тому й не ховався, а йшов до удільного хана Хайдара з проханням, аби він покарав лише мене, а не людей, яким я наказав взяти зброю. Вони не винні. Мало того, коли вже судити мене і Хасан-бека, то його вина значно менша за мою.
— Не розумію…
— Я припускаю, повелителю, що чимало чистокровних ординців прийшли під Воронівку, аби помститися за поразку в кулачному бою. Але шановні Черкиз, його батько та багато інших прийшли ще й тому, що були переконані, ніби хтось із воронівських жителів викрав чудового коня, якого Черкиз уже викупив у купця Ібрагіма. Тож вони і прийшли, аби оружно відібрати його назад.
— Отже, кінь був викрадений. І ти про це відав?
— Так, володарю. Тому й кажу, що моя вина значно більша від Хасанової. Знаю, що прощення мені немає і все ж, повелителю, прошу вислухати мене до кінця. І розповідь моя, клянуся, буде такою, якої ти ще не чув.
— Кажи, — дозволив зацікавлений Мамай.
Минуло чимало часу, поки Коцюба не розповів Мамаю про поневіряння руського князя Боброка. А коли воронівський староста замовк, Мамай в задумі проказав: