І один у полі воїн

Генріх плечем підсунув солому, вмостився на ній і за якісь десять хвилин заснув спокійним сном.

Надвечір всіх знову поодинці покликали на допит. Пфайфера і шофера швидко відпустили, допит же Гольдрінга затримався значно довше. Він тривав рівно стільки, скільки потрібно було, щоб остаточно уточнити деталі наміченого плану.

Після допиту всім полоненим зав'язали очі, посадили в машину і кудись повезли.

Їхали довго, годин, мабуть, з дві. Нарешті машина зупинилася біля якоїсь будівлі. У темряві вимальовувалися лише невиразні її контури. Усіх ввели в приміщення і не знати для чого розв'язали очі, — полонені зараз побачили не більше, ніж тоді, коли на очах у них були пов'язки.

— Шофер, ви тут? А ви, гер Пфайфер?.. А де ж Бертіна Граузамель? Щось мене непокоїть те, що її відділили від нас! Може, випустили?

— Якраз, випустять! На ній формений есесівський одяг, а вони його так само не люблять, як коричневих костюмів цивільних націонал-соціалістів, — похмуро сказав шофер.

Пфайфер не то зітхнув, не то простогнав.

— Майн гер! — тихо прошепотів Генріх. — Коли нас везли сюди, мені пощастило розв'язати руки. Зараз я розв'яжу їх і вам. Очевидно, це остання зупинка на нашому шляху до… смерті. І я спробую їх одурити. Через деякий час я попрошуся в інтимних справах на подвір'я, а коли мене виведуть, спробую втекти. Коли пощастить, зроблю все можливе, щоб врятувати вас.

Генріх розв'язав руки шоферові, потім Пфайферу. Той тремтів усім тілом.

— Якщо ви втечете, вони нас повбивають без суду! — зойкнув він і схопив Генріха за рукав. — Я не пущу вас, я не дозволю рискувати нашим життям!

— Та годі-бо вам скиглити! — втрутився шофер. Тепер, коли йшлося про життя і смерть, він не добирав виразів і зовсім непоштиво схопив Пфайфера за плечі. — Ми втрачаємо єдину надію на порятунок, а ви заважаєте!

Він відтяг пропагандиста подалі від дверей і затулив йому рота рукою. Генріх, як і вдень, у сараї, грюкнув у двері ногою.

— Чого тобі? — почувся голос Мельникова.

— Після вашого частування у мене болить живіт, чорт вас усіх забери! — крикнув він.

Мельников вилаявся, але двері відчинив. Почулася команда тримати автомати напоготові. Хтось зайшов у приміщення і, підштовхуючи полоненого в спину, вивів його на подвір'я. Потім двері зачинилися і клацнув замок.

Пфайфер і шофер, затамувавши подих, прислухалися. Але навкруги все було тихо — ні звуку, ні шелесту.

І лише хвилин за п'ять почулися тупотіння ніг і вигуки:

— Стій! Лови!

Один постріл, другий, кулеметна черга. І все віддалилося, стихло.

… Коли за годину начальник шостого штуцпункту лейтенант Швайцер побачив знайомого йому Гольдрінга, він жахнувся: з підбитим оком, з закривавленими руками, Генріх мало нагадував того офіцера для доручень, якого не раз доводилося бачити лейтенантові в штабі.

— Зв'яжіть мене з штабом дивізії! Негайно! — наказав Гольдрінг.

Лейтенант викликав штаб.

— Говорить обер-лейтенант фон Гольдрінг… Так, так, про це потім… Не переривайте мене і слухайте, дорога кожна хвилина! Передайте генералові, що всіх нас захопили вчора макі. Я щойно втік з полону. Гер Пфайфер і шофер знаходяться в кількох кілометрах від шостого штуцпункту. Ранком їх мають розстріляти. Я прошу негайно прислати роту єгерів. Дорогу я знаю, проведу сам. Але, ради бога, не гайтесь, дорога кожна секунда!