Черлені щити

— Та пропустіть же, іродові душі! Там мій брат! — гарячкувала Настя і напирала грудьми на списи. Джигіти вертіли головами.

— Не велено!

— Хто не велів? Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він вас, молокососів…

Тут вона побачила Яня і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи білі, блискучі, мов перламутр, зуби. Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.

Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! її слов'янська врода, одягнута в барвистий східний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови.

Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому крізь сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він тоді ледве тримався в сідлі… А нині, дужий, молодий, відпочилий, знову відчув у своєму тілі нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, співають птахи, лунко б'ється в грудях серце… Ні, він був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про вчорашній день, коли є день нинішній, що несе нові радощі і свіжі відчуття!

— Хто ти? Дівчино! — нарешті спромігся він намову. Настя потягнулася до нього, мов квітка до сонця.

— Я Жданова сестра — Настя… Жона хана Туглія… Власне, полонянка… А ти хто?

— А я — Янь… Тобто — Іван, син новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, я кщо чувала…

Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате вбрання бранця і думаючи, що це сам князь Ігор, розступилися, даючи дорогу Насті.

Янь узяв Її за руку, повів до юрти.

— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери…

— Коли б мені крила, то я соколом злинув би в небо і вирвав тебе з пазурів цих степових стерв'ятників, красуне! — запально вигукнув Янь. — Хіба твоє місце тут?

— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку. — Від цих полинів, від цих табунів, від гірких димів, від свого старого осоружного хана-мужа! На край світу!

У них, видно, були однакові серця, однакові душі — палкі, вразливі, безпосередні, влюбливі, і досить їм було обмінятися поглядами, доторкнутися одне до одного пальцями рук, як від цих поглядів і дотиків, як від удару кресала об кремінь, раптово спалахнув вогонь.

— Ждане, сестра прийшла! — гукнув у юрту Янь і шепнув Насті: — Ти приходитимеш до нас? Приходь!..

— Не часто… Але якщо ти зможеш, то прийдеш до мене…

— А хан?

Хан Туглій натякав, що скоро піде в похід…

— У похід? Куди?

— А куди ходять половці? Звісно, на Русь… Кляті!

Вийшов Ждан. Зрадів сестрі — обняв, поцілував.

— Дякую, що прийшла.

— Принесла вам ласощів, бо хтозна, чи нагодують тут. — І всунула Жданові в руки кошика.

— З голоду не помремо. Кумис і м'ясо дають. Від одніс кошика в юрту і зразу ж повернувся, щоб розпитати сестрицю про її життя, та Настя раптом метнулася тікати.