Черлені щити

До обідні з цими полками було покінчено. Полонених половці в'язали, важкопоранених добивали, а з мертвих здирали зброю, одяг, взуття.

Тримався ще Всеволод зі своїми трубчівцями та курянами. Ігореві добре було видно, як він прорубався крізь половецький заслін до Каяли, перейшов її, кинувся до озера, що голубіло вдалині, і там, ідучи понад берегом, відбивався від ворога. Частина його воїв пустилася, як і ковуї, вплав до того берега, та вони не допливли й до середини — потопилися в ньому разом з кіньми.

Довго виблискував проти сонця Всеволодів шолом. Ігор бачив, з якою запеклістю відбивався його єдиний улюблений брат від степовиків, як він шаленів у бою, рубаючи ворогів своїм важким двосічним мечем, як танула горстка його відчайдушних витязів, і з жахом зрозумів, що й Всеволода не мине зла доля.

Ось переламався в його руці меч. Хтось подав йому списа, і молодий князь прохромив ним груди нападникові, що заніс над його головою шаблю…

— Брате мій, хоробрий буй-туре Всеволоде! — вигукнув Ігор. — Прости мене, що завів тебе сюди на погибель… Боже, дай мені смерті, щоб не бачити, як упаде мій брат! Бо це я в усьому винен! Я! Великий грішник! Тепер споминаю я гріхи свої перед господом богом моїм, — як багато убивств заподіяв я і крові пролив у землі християнській! Це ж я не пощадив християн, взявши на щит город Глібов біля Переяслава! Тоді немало завдав я горя, розлучаючи батьків з дітьми своїми, брата з братом, друга з другом, жінок з чоловіками, дочок з матерями, подруг з подругами своїми! І все тоді полоном і горем було покрито! Живі мертвим заздрили, а мертві радувалися, що в вогні, як святі мученики, спокус життєвих позбулися! Старих повбивали, юнакам же люті, без жалю, рани завдавали, мужів сікли, жінок оскверняли! І те все зробив я!.. Не пристало мені тепер жити!.. І се нині виджу кару від господа бога мого!.. Де нині улюблений брат мій? Де нині брата мого син? Де чадо моє? Де бояри думаючі? Де мужі хоробрі? Де полк мій? Де коні і зброя многоцінна?.. Чи не через все те віддав господь мене, зв'язаного, в руки поганинам? Се воздав мені господь за беззаконня моє і за злість мою! І впали сьогодні гріхи мої на голову мою!..

Він ударив себе здоровою рукою в груди і, щоб ніхто не помітив сліз в його очах, опустив голову. А коли підняв, то вже не видно було ні брата Всеволода, ні його славних витязів, ні черлених щитів, ні барвистих руських стягів…

Затих над Половецьким полем гомін бою, що тривав без перерви суботу, ніч на неділю і неділю до півдня. Затих брязкіт мечів, і гуркіт щитів, і тріск списів, і тупіт кінських копит. Чулися тільки радісні вигуки переможців, стогони вмираючих сіверян та каркання воронів, що зліталися на покорм.

— Навіщо я залишився жити? — прошепотів Ігор. — Чому мене не вразила гостра шабля чи половецька стріла?..

Під'їхав з ханами Кончак. Сидів на коні прямо, гордовито. У чорних блискучих очах неприхована радість. Радість перемоги!

— От ми й зустрілися, Ігорю! І я не заздрю тобі! — сказав бундючно. — Ти хотів завоювати Половецький степ, а став невільником, рабом простого кочівника Чил-бука! Ой-бой!.. Що тепер скажеш?