Черлені щити
- Автор: Малик Владимир Кириллович Сыченко
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Черлені щити». Краткое содержание книги:
Княгиня не помітила його. Стояла в задумі, заломивши руки, дивилася, як випливає з ранкової імли велике червоне сонце, як починають золотом горіти чисті плеса ріки, як тануть, розвіюючись по лугових заростях, рожеві тумани. Дивилася. Та чи бачила те все?
Біле шовкове платно з довгими і широкими рукавами вільно спадало з пліч, невиразно окреслюючи струнку її постать.
Тут, на горі, подихав свіжий вітерець, та вона, здається, не помічала того, — невідривне зорила в той край, де сходило сонце.
— Княгине! — тихо окликнув її Славута. Ярославна стрепенулася, накинула на плечі велику квітчасту хустку, що висіла поряд, на поручні, і повернулася на його голос. В її очах спочатку сяйнула радість, промайнув подив, а потім, коли придивилася до боярина пильніше, почав наростати страх. Вона схопилася за серце. Зблідла.
— Славуто, що? Чому ти такий змарнілий і засмучений? Чому сам? Де князь?
Славута поволі, не поспішаючи, ніби збираючись з думками, рушив до неї.
— Не хвилюйся, княгине… Князь живий. Лише поранений у руку…
— Поранений у руку! І ти так спокійно мовиш про це!.. Чому ж не йде? І що з Володимиром? — Голос її затремтів.
— Усі князі живі, Ярославно!
— Повернулися?
— Ні.
— Чому?
— Вони в полоні.
— В полоні! Боже мій! А військо?
— Військо теж… Одні вої загинули, інші потрапили в неволю.
Ярославна зблідла ще дужче. В очах зблиснули сльози.
— Одні загинули, інші в неволі!… Так ось чому останні дні я не знаходила собі місця! Ось чому люта туга тиснула мені серце. Мій коханий ладо в полоні! Його вої погинули або потрапили в неволю! Боже! Боже! — Вона затулила обличчя долонями і заридала. Потім, схлипуючи, витерла сльози краєчком хустки, сіла на приступець сходів, що вели на вежу, і якимось чужим, здерев’я-нілим голосом сказала: — Розповідай мені все! Все, як було! Хочу знати!
Ярославна слухала, не перебиваючи розпитуванням. В її очах стояли сльози, а білі руки, мов чаїні крила, тріпотіли-тремтіли у великому збудженні.
Особливо вразило її те, як страждали від спеки й безводдя люди й коні, як хмарами летіли на Ігоревих воїв половецькі стріли, як мучився Ігор від болючої рани та ще більше від думки, що то він став винуватцем великого нещастя рідної землі.
Коли Славута скінчив свою сумну оповідь, вона довго мовчала, ковтаючи сльози, що котилися по її зблідлому обличчі, потім раптом схопилася, простягла вперед, через забороло, руки і неголосно, зі щемким болем затужила-заквилила:
— Ой, полечу я чайкою-зигзицею по дунаєві[63], омочу бебряний[64] рукав у Каялі-ріці, утру князю криваві його рани на дужому його тілі!
— Ой Вітре-Вітрило! Чому, господине, насупроти вієш? Чому мечеш хановські стрілки на своїх легких крильцях на воїв мого лада? Хіба мало тобі простору вгорі, під хмарами, віяти, гойдаючи кораблі на синьому морі? Чому, господине, мою радість по ковилі розвіяв?
— Ой Дніпре-Славутичу! Ти пробив єси кам'яні гори крізь землю Половецьку, ти ніс на собі Святославові човни до полку Коб'якового! Принеси, господине, мого лада до мене, аби не слала до нього сліз на море рано!
— Ой світле і трисвітле Сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло гарячі свої промені на воїв лада, в полі безводному спрагою їм луки стягнуло, тугою їм тули заткнуло?
Вона все далі простягала через забороло свої трепетні руки, мов і справді збиралася полетіти по дунаєві, що щирим золотом блищав унизу, в незнане поле Половецьке, ніби своїми мольбами-заклинаннями хотіла допомогти і коханому ладу-князеві, і його воїнам у їхній важкій біді. Вражений Славута занімів від глибини почуттів, що виривалися з серця цієї незвичайної жінки, і довго мовчав, не знаючи, з якого боку підступити до неї, а коли вона замовкла і здригнулася від ридання, обережно торкнувся її ліктя, промовив тихо:
— Годі тужити, Ярославно! Ходімо! У мене зовсім мало часу — я зараз же мчу до Києва! Бо захмелілі від перемоги половці, як виводок барсів, от-от накинуться на Руську землю, і хтозна, чи не найперше сюди, на беззахисну Сіверу… Тож хай князь Володимир готується.
Вона перестала плакати, ще раз глянула в імлисту далину, що розділяла її з найдорожчими людьми, змахнула з ока сльозу, а потім покірно, мов дитина, дозволила взяти себе за руку. І Славута почав поволі зводити її з високого путивльського валу вниз.
…І покотилася страшна звістка про загибель Ігоревого полку по всій Сіверській землі, і застогнали, заплакали люди від великої біди-напасті.