Ґарґантюа і Пантаґрюель
- Автор: Рабле Франсуа
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5103-5
- Переводчик: Анатоль Перепадя
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Ґарґантюа і Пантаґрюель». Краткое содержание книги:
Тоді Цапоніс задер геть розтулену правицю, потім устромив до першої щиколодки бецмана між середнім і підмізинним пальцями, міцно затиснувши його суставами цих пальців, а вказівець і мізинець витягнув. Порозставлявши отак пальці, він поклав руку Панурґові на пупа і почав рухати бецманом, спираючись, як на ніжки, на мізинця і вказівця. Потроху рука його піднімалася дедалі вище, повзучи по Панурґовому животі, шлункові, грудях і шиї; нарешті торкнулася підборіддя і забралася бецманом до рота, потім почухала ніс, а добравшись до очей, вдала, ніби виймає їх. Тут Панурґ розгнівався і спробував вирватися й утекти від німтура. Та Цапоніс знай тер бецманом йому то очі, то чоло, то криси капелюха. Зрештою Панурґ зарепетував:
— На Бога, пане причинний! Приберіть руки, а то я вас поб'ю! Як ви не перестанете мене дратувати, я з вашої паскудної мацапури маску зроблю.
— Він же (сказав і собі брат Жан) глухий. Він не чує, що ти йому говориш, лопух! Дай йому в пику — ось цей знак він дотумкає.
— Якого біса (сказав Панурґ) в'язне до мене цей метр Аліборон? Потовк мені очі на олію! Достолиха, клянусь, я вас зараз почастую подвійними мордасами, пересипаними потичками!
І тут, відскочивши від нього, пукнув губами.
Німань, бачачи, як Панурґ задкує, рвонув уперед, учепився в нього і зробив такий знак: опустив правицю у всю довж, аж до коліна, і, стуливши пальці в кулак, просунув бецмана між середнім і вказівним пальцями; потім лівою рукою почав терти правицю над ліктем і, тручи, то повільно піднімав цю руку на висоту ліктя і вище, то раптово її опускав; і так він навперемін то піднімав руку, то опускав і показував її Панурґові.
Панурґ, розсердившись, замахнувся на німтура п'ястуком, але з пошани до Пантаґрюеля стримався.
Тоді Пантаґрюель сказав:
— Коли вас знаки так дратують, то як же ви угніваєтесь, узнавши, що вони значать! Усяка правда тягнеться до іншої правди. Безріка показує, що ви будете одружені, рогаті, биті й обчищені.
— Мар'яж (сказав Панурґ), це я цілком допускаю. Про все інше і чути не хочу. І вже ви, спасибі вам, повірте мені: жодному смертному не щастило так, як мені, на жінок і коней.
Розділ XXI
Як Панурґ радився з досугим французьким піїтою на ймення Коцький
— От уже не думав (сказав Панурґ) зустріти людину з такими зашкарублими поглядами, як у вас. А все ж, щоб ваші сумніви розбити, я ладен і гору покотити. Слухайте сюди. Лебеді, ці присвячені Аполлонові птахи, відчуваючи близьку смерть, співають, передусім це буває на річці Меандр у Фриґії (я уточнюю це, бо Еліан та Олександер Миндський пишуть, ніби вони деінде бачили, як умирають лебеді, але співу не чули). Отож-бо лебедина пісня — це певна ознака близької смерти, і лебідь не вмре, не проспівавши її. Ось так і поети, під Аполлоновим захистком перебуваючи, перед смертю робляться пророками і, натхнені Аполлоном, віщують піснями прийдешність.
Ба більше, я чув не раз, що кожен дід збуйвік, як на тонку пряде, легко вгадує, що нас чекає. От мені пам'ятається, Арістофан, не в одній комедії, величає старих сивіллами:
Коли ми з берега бачимо у чистому морі судно з моряками і пасажирами, ми тільки мовчки стежимо за ними і молимося, щоб вони щасливо причалили, та тільки вони ввійдуть у порт, як ми вже словами і жестами вітаємо їх і віншуємо з тим, що вони досягли гавані, захищеної від бур, і нині знову з нами; саме так, за доктриною платоників, ангели, герої та добрі духи, вгледівши тих із нас, хто наближається до смерти, як до надійного і рятівного причалу, причалу відпочинку і супокою, вже поза земними турботами і клопотами, вітають їх, утішають, розмовляють з ними і починають навчати умінню волхвування.
Я не покликатимусь на давезні приклади Ісаака, Якова, Патрокла, що пророкував Гектору, Гектора, що пророкував Ахіллу, Полімнестора, що пророкував Агамемнону та Гекубі, такого собі родосця, прославленого Посидонієм, індійця Калана, що пророкував Олександрові Великому, Орода, що пророкував Мезенцію, та інших; хочу нагадати вам лише про одукованого і доблесного рицаря Ґійома дю Белле, покійного сеньйора де Ланже, який помер на горі Тарар 10 січня у похилих літах, за нашим літочисленням, року 1543-го, як узяти римський календар. Години за три-чотири перед відходом він ще виголошував наснажені, спокійні і погідні речі, провіщаючи нам те, що почасти потім збулося і чому ще судилося збутися, хоча тоді його віщування здавалися нам дивними і геть неймовірними, оскільки ніщо не заповідало слушности його пророцтв.