Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Анрі мовив до свого стайничого:
— Бляклий Листе, і все ж ти мені любіший. Бо це перша цілком бездоганна людина, яку я бачу. І коли я бачу її, мені стає страшно.
Один із селян — уже, видно, немолодий — витяг із-під столу замлілі ноги й підійшов роздивитись короля. Сам він мав згорблені плечі — руки з вузлуватими пальцями звисали мало не до землі — і сумне обличчя шістдесятирічного діда, що ніколи не зазнав у житті справжньої радості. Король спитав селянина:
— Скільки тобі років?
— Пане, я спитав одного з ваших людей, скільки вам, наші літа однакові,— відповів селянин.
— І не тільки це в нас однакове, — сказав король. — На нас обох життя зоставило такі самі сліди. І в тебе, і в мене на виду відбилось багато трудів і турбот.
Селянин помовчав, примруживши очі, тоді відповів:
— Це правда.
Ще подумав, хотів щось сказати, але завагався. Король не квапив його. Стояв і чекав, широко розплющивши очі й звівши брови.
— Величносте, ходімо зі мною, — зажадав селянин. — Недалеко, ось-о до потічка.
Панові де Бельгарду, що хотів був іти за ними, король кивнув, щоб не йшов, і рушив за селянином сам. Селянин вивів його на берег; вода там була гладенька, як дзеркало. Король нахилився над нею; обличчя в нього аж горіло, йому хотілось занурити його в воду. Та воно почало пухнути; відображене в воді, розпухало на очах, хоч він розумів, що це тільки здається, бо насправді хвороба підкрадалася до нього давно. У селянина був тепер глибокий, проникливий погляд. Він сказав:
— Величносте! Їдьте хутчій до вашого королівського палацу. Бо ви або помрете, або виживете, — як вам бог присудив.
— Краще буде і для мене, і для тебе, щоб я вижив, — сказав Анрі й спробував усміхнутись. Та губи не корились йому; з усього, що зазнав він того дня, це було найприкріше. У ту ж мить він почув чиєсь хропіння; так хропуть із повним черевом. І це теж розсердило його. — Що це таке?
Селянин пояснив:
— Це той чоловік, що їсть за шістьох.
Анрі не зрозумів. Уперше він побачив па обличчі в селянина радісну усмішку.
— Як? — здивувався він. — Ти радієш із того, що хтось їсть за шістьох, хоча сам не маєш удосталь і для себе одного?
Замість відповіді селянин показав королю на велику зелену купину; за нею здіймалось і опадало величезне черево. Селянин переступив через купину й почав термосити хропуна.
— Кумцю! — гукав він. — Кумцю Ненажеро! Встань! Король хоче подивуватися з тебе.
Чекати, поки сплюх підведеться, довелось довгенько. Анрі побачив грубезний тулуб, руки та ноги і обличчя наче у велетня-людожера з казки. Зразу над густими бровами починалась чуприна. В пащі й поза щоками помістився б не один фунт їжі, очі геть позапливали салом. Вся та гора м'яса аж хиталась від сонності.
Король спитав:
— Це правда? Ти можеш їсти за шістьох?
Товстун рохкнув.
— Може! — запевнив селянин. — Він прожер усе, що мав, і тепер ми гуртом годуємо його. Ось він і зараз покаже, як їсть за шістьох. Ходімо, кумцю! Покажи королю, як ти їси.
Гора м'яса рушила вперед; лугова земля аж задвигтіла під нею. Селяни за довгим столом зустріли череваня вибухом радості, декотрі знов завели пісню. А коли почули, що той ладен ще раз пообідати за шістьох, умить поназносили всього, що знайшлось у них удома. За хвилину довгі дошки вже аж угиналися від шинки, сала, яєць, а порожні склянки зникли за здоровезними глеками. А потім кощаві, покорчені від тяжкої праці люди обступили гору м'яса й почали підштовхувати її до столу. Король тим часом дав знак, і його дворяни попідганяли селюків, а сам він загримів на череваня:
— То це так ти обжираєш моїх селян? За шістьох їсти — це ти вмієш. Та чи й працюєш за шістьох?
Черевань пробурчав, що він, звісно, працює — по своїх літах і по силі. Хіба легко стравити їжу, коли тебе примушують їсти за шістьох? Оце і є його робота.
Король знову дав знак, і кілька його дворян накинулись на гору м'яса з нагаями й заходились ганяти її по колу. О, товстун міг хіба ж так бігати, коли треба! Селяни аж боки рвали зі сміху, але король щиро гнівився. Червоний і опухлий на виду, він кричав на них, що його королівства не вистачить, щоб напхати таких ні на що не здалих жерунів.
— Якби в мене було багато таких, як ти, — горлав він на товстуна, коли той під ударами нагаїв пробігав повз нього, — то я б вас перевішав! Бо ви, падлюки, враз заморили б моє королівство голодом!