Танець недоумка

— Лейтенанте! Стривай!

Я обернувся на окрик. Ірма. У нічній тиші заснулого табору здалося, що вона перебудить зараз усі довколишні будинки.

— Щось сталося?

— Так, — вона засапалася.

Бігла, напевно, від самих складів.

— Точніше, поки що ні, — уточнила Ірма. — Але може. Твій дім, ймовірно, опинився в утраченому секторі.

— Опинився де?

— У тій частині табору, яку покинули через женців. І я подумала про твою дружину…

— От чорт… Я побіжу туди!

— Упевнений? Може, краще я. Ти однак не зможеш.

— Не зможеш що? — я насторожився.

— Зрозумій, пора з нею зав’язувати! Я просто проб’ю їй чимось голову й усе. Якщо, звичайно, вона ще там…

— Ірмо! — я тицьнув їй у плече вказівним пальцем, і, боюся, відчутно. — Ти не чіпатимеш її, зрозуміла?! Не чіпатимеш!

— Не можна бути таким м’яким!

— Не збираюся це обговорювати!

Подивившись з-під лоба, вона закусила губу.

— Добре. Тільки швидше, — у її тоні більше не було злості. — Не дай Боже, вона вирвалася й гуляє по табору…

І справді. Від цієї думки аж зашуміло у скронях.

— А ти до Ельзи, добре? Я туди й назад.

Вона рвучко обійняла мене. Пригорнулася до моєї щоки. Її обличчя була холодне і мокре від талого снігу.

— Краще покінчи з нею, — прошепотіла вона. — Просто покінчи сьогодні, раз і назавжди.

Я мовчки вивільнився й чимдуж кинувся в напрямку свого будинку.

Останнім часом цей кошмар переслідував мене ледь не щоночі — що Віра якимось чином відв’язалася. Мені снилося це вже разів зо п’ять — я заходжу перевірити, як вона, а табурет — порожній. І тільки зі столу жмутками звисає розірваний тейп. «А який твій найбільший страх, як думаєш? — відразу заговорила в моїй голові Ірма. — Ти ж розумієш, що твою ручну химеру грибниця озброїть саме ним?» Наступної секунди я бачив Віру, яка кудись волочить Ельзу, та кричить і виривається, і я негайно прокидався, викрикуючи ім’я моєї маленької доньки… Ні, цього не станеться. Коли я ввійду, Віра буде примотана до стільця.

Раптом я перечепився. Двічі незграбно стрибнувши, з розмаху полетів у сніг. Обличчя вдарилося об щось м’яке й холодне. Я встиг замружитися. Сніг потрапив у ніс, забиваючи дихання. Підняв голову, швидко витер долонею лице й закліпав. Щось було перед самим обличчям — стирчало зі снігу. Добре, що око не вибив… Знову закліпав, щоб краще роздивитися ту штукенцію. Й ледь не закричав.

Просто переді мною зі снігу стирчала людська рука. Я відсахнувся й спробував підвестися, але під ногами теж щось було. Я панічно засмикався, мов паралітик, намагаючись знайти опору. І усвідомив, що сиджу на купі трупів.

Підхопившись нарешті на ноги, відбіг на кілька кроків і знову перечепився — з усього розмаху гепнувся горілиць. Цього разу під мною виявився просто сніг, і я дозволив собі кілька секунд полежати нерухомо, поки паніка випливала з мого тіла, залишаючи тягучу млість у м’язах.