Танець недоумка

Сокирка досі в руці. Усвідомлюю, що тримаю її трьома пальцями. Що там із мізинцем і безіменним — не знаю. Перевертаюся на спину… Сідаю… Про всяк випадок обхоплюю руків’я обіруч. Нема чим витерти очі від снігу… Кліпаю… Правим оком можу дивитися. Піднімаючи фонтани снігових бризок, жнець мчить до мене, як мій персональний мініатюрний ураган. Під снігом. Не можна вдарити раніше… І не можна вдарити пізніше… Сподіваюся, він не стрибне…

Я вкладаю в удар усю силу і відчуваю, як метал цокає об схований під снігом асфальт. «Промазав!» — мигнуло в голові, як електричний розряд, і я квапливим панічним рухом висмикую сокирку, щоб ударити ще. І ще. І ще. І ще! І ніяк не міг зрозуміти, що новий удар уже не потрібний. Прикінчив. Я прикінчив кляту тварюку…

Нестерпно хотілося передихнути ще хоч пів хвилини, але розумію, що втрачаю багато крові. Сніг навколо мене був увесь у бурій бахромі. Треба йти. Голова, хоч як це дивно, мислила цілком чітко. І передовсім я понишпорив у кишенях, щоб перев’язати чимсь руку.

У лівій кишені пальці наткнулися на щось пласке й прямокутне. Цікаво, що це… Я вийняв предмет і на секунду впав у ступор, намагаючись зрозуміти, звідки він у мене — електронний ключ, яким ми відмикали надзвичайний арсенал. Той самий — гордість нашого хакера-багатоверстальника. Очевидно, я запхнув його в кишеню машинально, коли, на прохання Алекса, замикав резерв спеціального озброєння… Принаймні тепер зрозуміло, чому женці кидалися на мене, як скажені… Я з розмаху жбурнув його в сніг. Руку треба перебинтувати… Чи ні? Долоня була розсічена майже навпіл — глибокий розріз проходив між мізинцем і безіменним. Але рана зовсім не кровоточила і ніби навіть почала зростатися, а це було геть неможливо… Хоча… я ж нюхав пилок… І все ж таки втрата крові давалася взнаки. У вухах шуміло, перед очима все затягнуло сірою вуаллю, й ставало чимраз гірше. Зачерпнувши повні долоні снігу під ногами, приклав його до обличчя. Треба йти.

Кожен крок покаліченої правої був такий, наче я спирався на протез. В очах потемніло так сильно, що все навколо ніби занурилося в глибокі сутінки. Звуки долітали здалеку, наче я заткнув вуха ватою. Схоже, відключаюся… Щосили намагаюся контролювати себе, але з кожним кроком це складніше. Не впасти… Не впасти… Не впасти… Я закричав, змушуючи легені максимально інтенсивно видавлювати повітря, але все, що я чув внутрішнім слухом, — слабкий і жалібний скрегіт своїх голосових зв’язок. Руки вперлися в щось м’яке й холодне. Сніг. За мить я здогадався, що просто впав.

Коли долинуло ревіння транспортера, я вирішив, що мені це ввижається…